Читати книгу - "Вступ до психоаналізу"

сновидді або їх можна виявити серед латентних думок. Ми вже знаємо, що сновиддя можна викликати експериментально, або, висловившись точніше, до сновиддя можна ввести отак частину матеріалу сновиддя. Тож аналітик, чинячи такий вплив на свого пацієнта, грає не яку іншу роль, як експериментатора, як-от Моурлі Волд, що певним чином розміщав кінцівки людини, над якою провадив експерименти.

Сновидцеві часто можна навіяти, про що йому має снитися, але не можна вплинути на те, що йому снитиметься. Механізм роботи сновиддя і неусвідомлені сновидні бажання не піддаються ніякому зовнішньому впливові. Розглядаючи соматичні подразники сновидь, ми вже бачили, що в реакціях, якими сновиддя відповідає на застосовані фізичні та психічні подразники, виявляється своєрідність і незалежність життя сновиддя. Тобто обговорюване твердження, яке нібито мало поставити під сумнів об’єктивність дослідження сновидь, знову-таки спирається на плутання сновиддя з його матеріалом.

Отже, шановні добродійки і добродії, це все, що я намірявся розповісти вам про проблеми сновиддя. Ви здогадуєтесь, що чимало питань я проминув, і самі пересвідчилися, що мій виклад майже в усьому неминуче мав бути неповним. Проте це пояснюється тим, що феномени сновидь дуже тісно пов’язані з феноменами неврозів. Ми студіювали сновиддя як вступ до теорії неврозів, і в цьому куди більше слушності, ніж якби ми чинили навпаки. Але, з одного боку, вивчення сновидь готує нас до розуміння неврозів, а з другого — правильно зрозуміти сновиддя можна, тільки опанувавши невротичні явища.

Не знаю, що ви на це скажете, але я не шкодую, що поглинув стільки вашої уваги й забрав стільки відведеного нам часу задля проблем сновидь. Я не знаю жодного іншого шляху, яким можна було б так швидко набути переконаності в правдивості тверджень, на які спирається і яких дотримується психоаналіз. Адже знадобилися б місяці і навіть роки напруженої праці, щоб довести, що у випадку невротичних захворювань симптоми мають своє значення, служать певній меті і випливають із життєвого досвіду пацієнта. Натомість нам знадобилося лише кілька годин, щоб довести, що ці самі речі є в сновиддях, які попервах видаються цілком незрозумілими й плутаними, і тим самим підтвердити всі ­гіпотези психоаналізу: існують неусвідомлювані психічні процеси, особливий механізм, якому вони підпорядковані, та інстинктивні жадання, які в них виявляються. Пам’ятаючи, яка глибока структурна схожість між сновиддям і невротичним симптомом, та усвідомлюючи, як швидко відбувається перетворення сновидця в розважливу, далеку від сну людину, ми здобуваємо певність, що й неврози виникають завдяки порушенню рівноваги між силами, активними в психічному житті.

Частина третя

Загальна теорія неврозів

(1917 [1916—1917] р.)

Лекція 16

Психоаналіз і психіатрія

Вельмишановні добродійки і добродії! Я радий знову зустрітися з вами через рік, щоб далі повести наші студії. Торік я розповідав вам про застосування психоаналізу в царині хибних дій і сновидь, а цього року хочу наблизити вас до розуміння невротичних явищ, що, як ви невдовзі пересвідчитесь, мають чимало спільного і з хибними діями, і зі сновиддями. Але повинен сказати наперед, що нині я не можу дозволити вам ставитись до мене так само, як торік. Тоді я дбав, щоб навіть кроку не ступити без вашої цілковитої згоди зі мною: я багато з вами дискутував, дослухався до ваших заперечень, власне, ставився до вас і до вашого «здорового глузду» як до вирішального чинника. Далі такого вже не буде, і причина тут дуже проста. Хибні дії і сновиддя як феномени були вам не чужі, і можна навіть стверджувати, що ви мали не менший досвід, ніж я, або вам було б дуже легко набути такого самого досвіду. Але неврози та їхні вияви — чужа для вас царина; оскільки ви самі не лікарі, то й не маєте ніякого іншого доступу до неврозів, крім моїх пояснень, і яка ж буде користь від найпроникливішого розуму, коли в голові немає ніяких знань про предмет, який треба обміркувати?

Лише не сприймайте моєї заяви так, ніби я викладатиму догматично або ж вимагатиму від вас абсолютної віри. Таке непорозуміння було б для мене великою кривдою. Я не хочу прищеплювати вам переконань, а прагну заохотити до пошуку й розбити упередження. Якщо внаслідок необізнаності з матеріалом вам буде незмога сформувати власну думку, ви можете або вірити мені, або відкинути мої твердження. Вам треба тільки слухати і сприймати, відчути вплив моїх слів. Переконання виробити нелегко, а коли їх здобувають без труднощів, вони невдовзі стають безвартісні й хиткі. Певне право на переконання має тільки той, хто, як і я, довгі роки працював над одним матеріалом і дійшов при цьому до нових і разючих відкриттів. І навіщо в царині інтелекту взагалі потрібні квапливі переконання, блискавичні навернення, миттєві відступи? Хіба ви не помічаєте, що coup de foudre, кохання з першого погляду, походить із геть іншої, афективної царини? Адже ми не вимагаємо від наших пацієнтів, щоб вони, приходячи до нас, були переконані в правдивості психоаналізу чи прихильні до нього. Тоді б у нас часто виникали підозри. Зичливий скептицизм — ось яке ставлення ми хочемо бачити в своїх пацієнтів. Отже, спробуйте й ви дозволити поволі формуватись у вас поряд із загальнопоширеними та психіатричними уявленнями ще й психоаналітичним, аж поки створяться умови, за яких ці уявлення зазнаватимуть взаємного впливу і зрештою постануть у єдиній остаточній формі.

З другого боку, ви ні на хвилину не повинні припускати, ніби те, що я викладаю вам як психоаналітичні уявлення, є якоюсь умоглядною системою. Навпаки, це результат експериментів: або безпосередніх спостережень, або висновків із тих спостережень. Тільки дальший поступ науки з’ясує, чи отримані таким чином висновки цілком адекватні та обґрунтовані, і після майже чвертьстолітньої праці, досягши вже поважного віку, я не похваляючись стверджую: щоб отримати ті спостереження, потрібна важка, напружена й зосереджена праця. В мене часто складалося враження, що наші опоненти нітрохи не хотіли зважати на таке походження наших тверджень, немов гадаючи, ніби йдеться про суто суб’єктивні ідеї, які кожен може спростовувати, як йому заманеться. Такого ворожого ставлення я не можу до ладу й зрозуміти. Можливо, воно породжене тим, що лікарі так мало надають уваги невротикам, так неуважно слухають їх, що позбавляють себе всякої можливості помітити в їхніх розповідях щось вартісне або провести докладні спостереження. Тому, користаючись нагодою, я запевняю вас, що впродовж своїх лекцій майже не полемізуватиму, надто з окремими особами. Я ніколи не міг переконати себе в правдивості твердження, ніби в суперечці народжується істина. Гадаю, ця думка походить від грецьких софістів і, як і їхня філософія, хибна внаслідок переоцінки діалектики, мистецтва сперечатися. Мені ж навпаки, видається, що вся так звана наукова полеміка — абсолютно безплідна, вже не кажучи про те, що вона майже завжди ще й як звернена на особи. Ще кілька років тому я міг пишатися, що лише раз брав участь у справжній науковій суперечці, і то тільки з одним дослідником — Левенфельдом з Мюнхена. Кінець був такий, що ми стали друзями і є ними донині. Але відтоді довгий час я вже не робив таких спроб, не маючи певності, що наслідки будуть такі самі.

Тепер у вас, звісно, з’явиться думка, що така нехіть до пуб­лічних наукових дискусій свідчить про вкрай високий ступінь закритості від критики, про впертість або, якщо скористатися люб’язним зворотом з наукового лексикону, про «одержимість». Я ж відповім, що коли з такими неймовірними труднощами виробити переконання, то з’являється й певне