Читати книгу - "Божа кара"

І хоч як вмовляла Маруся, хоч як переконувала, що кращого не знайти («Та ти подивися, яке усе справне!»), Максим казав одне й те саме: тісно.

— Тоді шукай, де просторо! — розсердилася врешті Маруся. — А я на горище більше не полізу!

— А куди ж ти полізеш? — здивувався Максим.

— Вернусь до батьків. Так і знай.

Максимові, мабуть, уже й жаль втрачати Марусю: за літо звик. Того ж таки дня, вже надвечір, покликав:

— Ходімо, я тобі щось покажу!

Узяв Марусю за руку та й повів аж на край села, на той кут, що врізався високим півостровом у заплаву Сули. Хати стояли тут в один ряд, садиби не налазили одна на одну, не заступали виду на луг, на очерети та озера, на невелику річечку, що весело виблискувала внизу попід городами, несучи спроквола чисті води в Сулу. Просторо, широко, аж кортить злетіти над безкінечним цим обширом навстріч сонцю, що, якесь особливо чисте й ясне, сідало на обрії.

— Ну як?

— Ти оцю розвалюху хочеш купити? — ошелешено спитала Маруся: посеред зарослого бур’янищами двора (тільки вовкам і водитись!) сумно світила обшарпаними стінами нужденна хатина.

— А що? Хата як хата. — Максим не на хату дивився — дивився удаль.

— Та ти сюди поверни свою шияку, сюди! Чи тобі вже зовсім повилазило?

Максим із жалем одірвав погляд від обрію, глянув на хату:

— А чим вона тобі погана? Побілимо, приберем — буде не гірша, ніж у людей. Зате оно криниця внизу! Вода як мед.

— Пий її сам, оту воду! Ноги моєї у дворі цьому не буде!

— А я в твою тюрму не піду!.. Де ще ти бачила, щоб отак у дворі лелеки жили? — Біля хати, на акації всохлій, чорніло величезне, до весни порожнє гніздо.

— Господи, йому лелеки в голові! — сплеснула в долоні Маруся. — Залазь у те гніздо та й сиди усю зиму, а я в цій хаті жити не буду!

— Будеш, ніде ти не дінешся, — сказав їй Максим.

І як у воду дивився: поплакала, посварилась Маруся та врешті й погодилась. Тим більше що Максим їй пообіцяв:

— Та ми її так причепуримо, що й не впізнаєш! — Максим поза тим двором просторим, нічим не затуленим, уже себе й уявити не міг. Вийти щоранку з хати, глянути вдалечінь — на цілісінький день сонце в душі!

Сторгували за двісті карбованців та й перебралися. Лягли спати вже поночі: з раннього ранку прибирали та чепурили. Ухоркались так, що не пам’ятали, коли й до ліжка долізли. А проснулась далеко за північ Маруся: писк, цокіт, шурхіт і глухі, як крізь подушку, удари. І темно, як у могилі.

Маруся мов і не з боязких, а тут і мороз поза шкірою.

— Максиме!.. Максиме!..

Спить як убитий. Зарився з головою в подушку — і хоч над вухом стріляй.

А внизу вже все ходором ходить.

Зібралася з духом Маруся і, не злазячи з ліжка, намацала на стіні вимикач. Увімкнула й заверещала щосили: долівка так і ворушилась мишвою. А посередині — вуж. З Максимову руку завтовшки. Чи то від світла, чи од Марусиного вереску миші так і сипонули під ліжко та лаву, а вуж згорнувся в товстенне кільце, націлився на Марусю гострою мордою. Тут уже проснувся й Максим:

— Ти чого?..

— Он!.. Он!.. — показує на долівку Маруся. Не боялася нічого, окрім гадюк та вужів. Після того, як її ще в дитинстві гадюка ужалила.

— Ти диви, вуж! — сказав Максим, груди чухмарячи. — Звідки ти взявся?

— Убий його!.. Вбий!

— Ти що? За що його убивати?

Зсунувся з ліжка, як був босяком, підійшов до вужа. Вуж підняв голову, викидаючи роздвоєний язичок, гострі, як гвіздочки, очі погрозливо зблиснули.

— Ну, чого ти, дурний? — нахилився над ним Максим. — Своїх не впізнав? — Ухопив нижче двох жовтих плям, одірвав од долівки. Вуж загойдався довгим тілом в повітрі, а потім, спружинивши, обвився довкола Максимової руки.

— Максиме!!! — Маруся вже не впізнавала власного голосу. Тулилася до стіни, її всю так і тіпало.

— Ходімо надвір, — мовив Максим до вужа. — Там тобі буде краще. — І поніс його з хати.

— Відніс аж на леваду, — сказав, повернувшись. Заліз під ковдру, солодко потягнувся, спитав Марусю, яка ще підпирала стіну: — А ти чого не лягаєш? Гаси світло й лягай.

Коли ж Маруся погасила світло й лягла і він спробував обняти її, вона мимоволі одсахнулася од чоловіка: раптом здалося, що вуж і досі обвивається довкола Максимової руки.

Вранці невиспана, з синцями попід очима стала збирати свій одяг.

— Ти куди?

Маруся мовчки в’язала великий вузлище.

— Ти що, оглухла? Куди це збираєшся?

— До батьків!.. Ноги моєї тут більше не буде!

— Ти що, вужа злякалася? Так я його одніс аж на леваду.

— А миші?

— Миші?.. Та мишей ми запросто виведемо!

— Як ти їх виведеш?

— Дістану отрути… Або ще краще — кота!

— Справиться твій кіт із цією нечистю! Від них оно долівка ворушиться.

— Справиться. Я такого кота принесу, що за одну ніч усіх мишей передушить. — Максим і справді мав на увазі кота, що цієї весни невідомо звідки появився в селі. Не інакше завезли здалеку: здихатись чорта. Не кіт, а тигряка, на тигра і схожий. Лобище як у ведмедя, а пазурі — страшно й дивитись. Увечері як засвітить очима зеленими з-за якогось куща — мороз поза шкірою. Собаки й ті стали його стороною обходити, а який хотів познайомитись ближче, тікав потім світ за очі з подертим писком.

Перше, що цей кіт зробив, у селі появившись, — зґвалтував усіх кішок. Всі пішли покритками, жодна не лишилась незайманою. Упіймає й цупить в зубах, наче мишу. А береться до діла, то бідна кицька кричить, наче з неї душу виймають.

Та киці — біс із ними, то діло, як то кажуть, котяче. Іншим допік людям приблуда: не було погреба, в який би він не забрався, не стояв глечик, що його він не перекинув би. А пізніше став навідуватися й до курників. Курей чомусь не чіпав: полював за курчатами.

Глевко Пилип, коли той бандюга передушив йому усіх півників, три десятки як викосив, ще й виклав, наче на глум, в акуратний рядочок тих, що не доїв… Так Глевко поклявся, що вмре, а покінчить з анциболом. Зарядив двостволку картеччю та й засів під курником на ніч. Опівночі глипнув: біжить! Приклався, приціливсь, бабахнув — і такий лемент собачий здійнявся до темного неба, що в Глевка й волосся на голові стало сторчма: здалося, що то кіт заволав по-собачому. А