Читати книгу - "Інтернат"

— Де це горить? — питає Паша чоловіків, що стоять і нервово курять.

— На переїзді, — озирається один. Виявляється, бобер. Пашу відразу впізнає, прикушує язика, але вже пізно. — Там залізниця.

— У лісі? — не вірить Паша.

— Ну, — переконує його бобер. — По ній і фронт проходив. З одного боку — ці, — кидає на Пашу довірливий погляд, — з іншого — ті. Як кордон виходить.

— А поїзди? — не розуміє Паша.

— Ну, якісь пропускали, — пояснює бобер, — якісь зупиняли. Це ж як кордон, — нагадує.

— А горить шо? — далі допитується Паша.

— Ну, я не знаю, — бобер нервує, підшуковує слова, повертається до своїх друзів, але ті мовчать, відводять очі. — Може, опорник.

— І шо робити? — Паша приступає до нього впритул, дивиться в очі, не дає відійти вбік.

Бобер і розуміє, що Паша підстав пресувати його не має жодних, а ось щось його, бобра, примушує стояти, виструнчившись, і відповідати. Щось він відчуває таке в Паші, чого варто остерігатись. І друзі його, мокрі й прокурені, теж не втручаються, вичікують. Курять на вітрі, ховаючи цигарки в рукавах чорних зимових курток.

— Ну, не знаю, — каже бобер. — Назад, мабуть, треба.

— Як назад? — дивується Паша.

— Ну а як? — лякається його реакції бобер. — Ось же — дим. Як же ти пройдеш?

— Да, — додає звідкись ізнизу маленький, із тонким голосом і мишачими очима. — Додому. Пересидимо і завтра прийдемо.

І ось вони всі раптом повертаються до Паші з малим, наче змовились, і говорять: так-так, додому, назад. Пересидимо й завтра прийдемо. І ти з нами пересидиш, натякають вони Паші обережно, не бійся, пересидиш, пересидиш із нами. Чого тобі боятись? І ось бобер теж зауважує, як усі повертаються до Паші, як підходять до нього, як ніби поміж собою, ніби ні до кого, а насправді й передусім саме до Паші повторюють: повертаємось, так, пересидимо, аякже, і він, бобер, теж опускає голову й дивиться на Пашу з викликом, відчуваючи загальну підтримку, пересидимо, говорить, усі пересидимо. І ти з нами. Паша вловлює цей погляд, і решту поглядів так само вловлює, і робить крок уперед. Тонкоголосий, із мишачими очима, пробує перепинити йому шлях грудьми, проте перепиняти не надто має чим, Паша легко відсуває його долонею, тягне малого за собою, потім обертається.

— Ага, — говорить, — давайте, додому. Ми за вами. Пішли, — тихо кидає малому.

Сходять униз, намагаючись не поспішати, все далі відходячи від гурту. Паша чує, як чоловіки починають між собою нервово перемовлятись, швидко переходячи на сварку. Мовляв, а хулі я йому скажу, сам би зупинив, шо ж ти стояв, ну й так далі. Скоріше, скоріше, шепоче Паша, не так до малого, як собі самому, під ніс, скоріше, скоріше, вони не кинуться, не будуть доганяти, не наважаться. Обіднє небо низько лежить понад самим лісом. Темна вервечка, всуціль жінки, молодші, старші, тягнуться дорогою, обережно, боячись послизнутись. Але що ближче до лісу, над яким розламується дим, то похапливішими стають рухи, то нервовішою робиться хода. Паша з малим прискорюються, йдуть, не озираючись, поспішають відірватись від компанії на пагорбі. Оминають жінок, майже біжать. А жінки бачать, що вони поспішають, і собі прискорюються — мало чого, може, ці двоє щось знають, може, треба якомога швидше заховатися в лісі, може, там, за спиною, на пагорбі, з’явиться за мить щось жахливе, щось, від чого ніяк не втечеш, чого ніяк не уникнеш. І ось Паша з малим чують, як за їхніми спинами жінки старанно топчуть калюжі, намагаючись не відставати. І вже ціла їхня вервечка біжить підтюпцем, добігає до перших дерев, що під сірим січневим небом навіть тіней не відкидають. І коли ліс обступає їх, легше не стає — стає гірше, страшніше: дерева побиті снарядами, вздовж узбіччя тягнуться окопи, і сніг, сніг! — темно-жовтий, ніби гнилий, ніби помер кілька днів тому й тепер гниє на свіжому повітрі. У деяких місцях жовті плями розлізлися й стали зовсім брунатними, у деяких темні згустки проступають тонко, як родимки на шкірі. Але він увесь тут такий, весь відгонить гнилизною.

— Шо зі снігом? — налякано кричить малий, біжучи, задихаючись, але не зупиняючись. — Шо з ним?

— Не знаю! — так само на бігу вигукує Паша. — Біжімо.

— Шо з ним?! — допитується малий.

І в його голосі прорізаються нотки жаху й істерики. Так, ніби він хоче розплакатись, але розуміє, що плакати не можна, не треба плакати, хоча все одно — дуже хочеться. Тому він стримується, але довго стримуватись не зможе, це ж зрозуміло. Це ж зрозуміло, миттєво все розуміє Паша, це ж зрозуміло: довго стримуватись він не зможе.

Все, як тоді. Все, як тоді, коли з ним уперше стався напад. Коли його знудило й вивернуло, і він вибіг із дому, в ніч, і Паша мусив бігти слідом, ловлячи його поміж дерев, наче власну тінь. Зараз буде те саме, говорить Паша сам собі, це ж зрозуміло. Тоді він підхоплює малого, разом із його наплічником, і закидає собі на спину. Відразу ж відчуває всю вагу тринадцятилітнього підлітка, і всю вагу зимового одягу, і всю свою триденну втому відчуває. Головне — не послизнутись, нагадує сам собі, й біжить далі, чуючи поряд себе важке дихання втомлених жінок. Біжить повз жовтий мертвий сніг і посічені дерева, довгою-довгою звивистою дорогою, на якій трапляються то вирвані звідкись дошки, то втоптані в сніг шматки заліза, то просто брудні ганчірки. І що далі біжить, то темнішим довкола стає сніг. Аж раптом його не стає зовсім — лише чорний вигорілий ґрунт між деревами. І дерева теж вигорілі. І все довкола просякнуте димом і вогнем. І тоді вони вибігають на переїзд.

+

Схоже на великий смітник, який необережно підпалили: металеві балки, трощене дерево, втоптаний у сажу одяг. Плавлене скло, знищена їжа, захисні мішки з піском — розірвані, мов подушки в дитячій спальні. Збоку, між посічених осколками стовбурів, валяється шлагбаум. Розбита будка, пориті довкола траншеї — так само горілі й засипані мерзлим піском. Біла, мов кість, сталь холодних рейок. Довкола сліди від мін і купа військового спорядження. Залізничним насипом розкидано пошматований і закривавлений камуфляж. Кров не встигла замерзнути: схоже, одяг зрізали з тіла щойно, зовсім нещодавно, і ті, що зрізали, схоже, десь зовсім поруч, далеко не встигли відійти, можуть будь-якої миті повернутись. Але головне навіть не це, головне — що