Читати книгу - "Розрив. Як я став «націонал-фашистом», покинув дружину та сімох дітей"

Садову, Липську та Шовковичну перекрили КамАЗи, за ними стояли щільні ряди беркутні. Єдиним доступним проходом до Верховної Ради був Кріпосний провулок, що виводив до рогу Будинку офіцерів. Там теж стояла вантажівка, за якою знаходилася загорожа для «мітингувальників від влади», переважну більшість яких складали тітки у в’язаних беретах і потворних шапках – народ охрестив «тітоньки-тітушки». Це були нещасні бюджетниці, працівниці жеків і державних установ, звезені автобусами з Київської області, що тримали у руках прапори Партії регіонів. Оточені пересувними металевими парканами та спецпризначенцями, вигляд мали забитий, нещасний, обдурений.

– Гей, худобо, – гукали до них демонстранти, – закінчуй мітингувати за гроші та приєднуйся до нас!

Від тих слів тітки опускали голови і відверталися. Тоді, визираючи з-за спин ментів, у словесний ґерць вступали керівники стада:

– Майданутиє уроди! За бакси продалісь Амєрікє. Вот вас Амєріка і поімєєт во все мєста бєз мила. Ми то хоть за Русь-матушку, а ви за кого? За пидарасов Європєйскіх да за гєй-паради?

Демонстранти сміялися від душі: мовляв, «що з шарікових узяти? Гавкають, як хазяїн навчив, та й годі». Типові аргументи недолугої путінської пропаганди не викликали нічого, крім сміху.

– Кремлівські зомбі, – чулося у відповідь, – Тайожний союз, ватнік і лєсоповал – от ваше майбуття!

– А ваше майбуття – в жопу єбаться да нєграм хуй сосать! Всьо равно бєз Росії нє прожівьотє! Сдохнєтє тут, у своєй Усраінє, бандеровци, фашисти!

– Та краще бути бандерівцем у вільній країні, аніж безмовною худобою під каблуком у Путіна.

– Сало уронілі. Хєроям сала! Усрітєсь, укросвіньї!

– Не подобається Україна – чємодан, вокзал, Расія!

– Я на своєй зємлє. На Русі вєлікой і хуй отсюда уйду! А ви піздуйтє в свою Галіцию і там єбітєсь в жопу!

– Ха-ха-ха… Борменталь, готуйте операційну, будемо видаляти гіпофіз! Ха-ха-ха!

Народ усе напирав і напирав. Якісь спритники забралися у кабіну КамАЗа, що обмежував рух у провулку, завели його і відігнали у бік Арсенальної. Від Будинку офіцерів людська ріка повертала праворуч і, просочившись крізь паркани Маріїнського парку, натрапляла на довжелезну шеренгу силовиків, що стояли у кілька рядів гігантським півколом, оповиваючи увесь периметр доступу до будівлі парламенту. Перед самою Радою купчилися згуртовані маніпули у чорних шоломах. Між ними в районі сцени юрмилися декілька сотень «тітушок» у військових касках з битками в руках, дуже схожих на самооборонівців Майдану. З колонок, як у попередні місяці, безперервно лунали радянські «патріотичні» пісні: «День побьєди», «З чєго начінаєтся Родіна», «Гімн СРСР», «Гаспада афіцери» та інші.

– Розтягуємося по всій довжині шеренгами! Зберігаємо спокій. Ми – мирна хода! – керували людьми сотники самооборони. Народ мляво, але таки виконував їхні накази. Підтягувалися люди від Арсенальної.

– Почалися сутички! Тільки що на «Українській правді» написали! – читає хлопець новини в айфоні.

– Де саме?

– На Шовковичній намагаються підпалити КамАЗи, що перегороджують шлях до Ради!

– Оно дивись, дим!

Чорний стовп диму піднімається в ясне небо трохи ліворуч від будівлі парламенту. Його чітко видно крізь голе гілля старезних каштанів, в’язів та дубів Маріїнського парку. Стовп піднімається повільно і якось навіть патетично. Жоден подмух повітря не порушує його величі.

У Києві радісний, сонячний і дуже теплий ранок. Коли люди рушали на Інститутську, годинник на вежі Будинку профспілок показував плюс три, а зараз уже плюс шість. Потім показав час: десять сорок п’ять. І лишалося йому працювати трохи більше дванадцяти годин. Починався зворотний відлік часу до найтрагічніших за всю історію сучасної України подій.

«Бах!» – повітря сколихнув уже звичний хлопок світло-шумової гранати. Здійнялися в небо сонми чорного вороння, попливли над Києвом.

– Мочі майданутих!

На правому фланзі «тітушки» кидають у мітингувальників заздалегідь приготовані шматки бруківки і коктейлі Молотова.

– Не піддаватися на провокації! – надсадно голосять сотники, і народ відступає від шеренги.

Але та розкривається, і «тітушки» з металевими кийками і бейсбольними битами вриваються у натовп. Б’ють усіх, не дивлячись хто ти: студент, журналіст, стара бабця, підліток, у шоломі чи без… Зчиняється паніка. Народ розбігається. Ось уже хтось лежить на землі з роз’юшеною головою, прикриваючись руками від «тітушок», що набігають, намагаючись добити лежачого, і відскакують убік, мов ті шолудиві пси, які тільки зграєю і вміють нападати. Найактивніші женуть мітингарів далі.

Самооборонівці в розпачі ламають прилеглі кущі та дерева, аби взяти до рук хоч щось. Ті, що виявилися більш передбачливими й прихопили знаряддя із собою, витягають його з-під курток і мчать у гущину подій. Ось уже гамселять одного «тітушку», що відбився від зграї. Інші, побачивши лютих дядьків, тікають назад. Шеренга ментів розступається і пропускає злочинців у глибину периметра. Хтось не встигає, і його накривають ударами прямо перед щитами. Менти намагаються захистити «тітушку» і б’ють демонстрантів. Знову вибухають світло-шумові гранати. Маніпули «Беркута», що допіру стояли під Радою, мчать на допомогу своїм.

І починається побоїще.

Силовики лупцюють людей без розбору. За ними скачуть «тітушки» і добивають тих, хто впав. За «тітушками» – третя хвиля силовиків, які «збирають урожай» і тягнуть побитих і поранених до армійських наметів у глибині парку.

На дванадцяту тридцять дня тільки у Будинку офіцерів, захопленому мітингарями, – тіла трьох загиблих. Багато хто потрапив у пастку на Кріпосному провулку. Безліч тяжкопоранених, що, стікаючи кров’ю, напівсидять або лежать уздовж стін. А «Беркут» все жене і жене… До Арсенальної і далі. Там поперек дороги розвернули два тролейбуси.

Справжнє пекло на Інститутській. Тих, хто відступив з Кріпосного, намагаються знову загнати на Майдан. Наступають з боку вулиці Пилипа Орлика, відтіснивши мітингарів від офісу Партії регіонів, який теж горить і де, за чутками, загинув охоронець. Але на перетині з Шовковичною силовикам чиниться шалений опір.

«Правосєкі», що лишилися в тилу, не піддавшись на заклики про «мирну ходу», отримали звістку про атаку й швидко підтягують сили. І ось уже летить у ментів злива каміння і коктейлів. Атака зупиняється. «Беркут» лаштує «черепаху», і раптом – згори вогняний дощ! Два відчайдухи, забравшись на дах, луплять звідти коктейлями, потрапляючи у саме серце бойового підрозділу. Троє правоохоронців вмить перетворюються на палаючі факели. Кидають щити, зброю, хапаються за голови, намагаючись зняти шоломи. Як кола по воді відсахуються від них поплічники, страхаючись запаскудитись полум’ям пекельних спалахів. Напирають один на одного, озираючись туди, де крутяться вогняними снопами, агонізують їхні товариші. І тільки коли один «сніп» падає на асфальт, до нього підбігає хтось із вогнегасником і збиває полум’я струменем білого порошку. Слідом за першим на асфальт, встелений булижником, падають і двоє інших «снопів».

І майже відразу по тому крізь дим палаючих покришок у бік протестувальників – «ж-жах, ж-жах»