Читати книгу - "№1"

Моє виривання з дому передбачало знайомство ось із такими персоналіями. Я ніби навмисне вишукував трешових людей, аби поглибити й розширити свої уявлення про людське плем’я. Якщо перераховувати всі ­артикули людей, які стрічалися мені за час самостійного плавання, то вийде вичерпний каталог ідентичностей. Трансвестит на псевдо Юджин — божественної вроди малюк, весь такий фемінний, андроґінний, організував травесті-танцпроект, зараз за контрактом працює в Таїланді, дуже успішно. Кришнаїт Яма-дас, навчався у політехніці, але на третьому курсі подався у вішнуїзм, батьки зреклися його, зараз він належить до розряду духовних проповідників, їздить по всій земній кулі. Курд Бахман, готує смачнющу моркву по-корейськи в домашній ванні, поставляє в різні заклади, одружився з українкою, минулого року розлучився, зараз у суді ділять спільну доцю, він навіть викрадав її двічі зі школи, щоби могти бачитися і зводити в макдоналдз. Тисячі людей, різні долі, національності, конфесії, орієнтації, зовнішності. Я вмер би в одновимірному світі від нудьги.

Коли я розказував мамі про різні свої знайомства, то прочитував у її очах обережну тривогу за мене. Вона не наважувалася висловити це вголос, але наді мною незримим ковпаком зависали її неспокій і стурбованість. Їй здавалося, що тільки-но я занадто глибоко ступну на терени невідомого їй, то ця паразитарна поверхня мене зіжре і проковтне. Вона боялася, що я ніколи не повернуся з цієї дослідницької експедиції в людське розмаїття. Ця стривоженість мене іноді бісила. Я не люблю, коли в мене не вірять. Мене це ображає навіть більше, якби мені прямо сказали:

— Ти дивись там мені, не стань кришнаїтом або трансвеститом, бо не знаю, що тобі зроблю.

Краще артикуляція вголос, аніж затаєна, зашугана тривога. В її розумінні мене хтось мусів був зіпсувати, затягнути, завербувати, спокусити чи розбестити. В її розумінні я навіть не здатен був на самостійне гріхопадіння. Дожився!

Ареал гріха, забороненого, заказаного падіння став моїм рідним середовищем обертання. Я свідомо замовляв у долі знайомства з людьми, які разили своєю відсутністю в моєму попередньому досвіді. А дамбу ніби прорвало. Так могло здатися, хоча насправді я просто виліз зі своєї нагрітої пляшки. Я почав куштувати різних людей, дуже різних. Хтось виявлявся одноразовим частунком, а хтось міцно вростав у мене. Пошук індивідуальностей перетворився на самоціль. Мені важливо було поповнювати свій реєстр віднайдених ідентичностей. І було ким. Мій крихітний світ, зациклений на самовідтворенні, захоплював нові й нові терени. Я розростався, як аґломерація. Кожен дотик до неповторності мене збагачував — і я відчув у собі спроможність розуміти навіть тих, кого ніхто не розумів. Якби мене посадили в одну камеру з серійним маніяком, я зумів би написати зворушливий есей про світ його очима. Мені стали зрозумілі самогубці, хоспісні хворі, різноманітні меншини, щасливі й окаянні, сумні й веселі, мілкі й глибокі, позитивні й негативні. У кожному я привчався бачити винятковість, унікум, універсум — навіть якщо цього й не було.

Вадим скінчив свою путь до себе самого рівно в той момент, коли відбулася ця телефонна перепалка. Мама.

— Когда ты вернешся?

— Давай ближе к делу, мам.

— Мы тебя ждем.

— Мне что, сьчас все бросить, сесть на бэтээр и привалить к вам, что ли?

— Мне угрожают.

— Кто?

— Твои друзья. Говорят, ты предатель.

— Пошли их — да и все дела.

— Ты не понимаешь, — голос мами почав тремтіти. — Я боюсь. Мне стыдно.

— Мам, давай уточним. Ты боишся или тебе стыдно? — Вадим відчув, як пульсує його яремна вена.

— Альо, связь барахлит. Громче.

— Мам, я спрашиваю: ты боишся или тебе стыдно? — він зараз заплаче. Бігме, заплаче.

— Что ты говоришь?

— Ты меня стыдишся, мам? Стыдишся? Мам!

— Возвращайся. Всем будет легче.

— Ты меня стыдишся? Мама! Стыдишся?

Рука сама опустилася. Він не розчув відповіді. Зв’язок тут і справді нікудишній. Коли він був маленький, то заприсягнув, що не дозволить баті підняти руку на матір. Ні разу. Йому й так досить того ексцесу, коли він повертався зі школи з черговою двійкою, а в квартирі нуртувала бійка. Батя нахлявся і всю злість за своє худобинне жевріння вирішив зігнати на цих кількох кілограмах живої ваги. Щупленька, компактна, вона могла запросто влізти у валізу, яку можна було нелегально переправити за океан. Малий Вадим смерчем залетів у тамбур саме тоді, коли мама зіщулилася біля дверцят холодильника від розмашистих ударів баті. Він щосили гатив їй по голові, ледве тримаючись на ногах, у самих труселях і розлейбаній футболці. Вадим не роздумуючи вистрибнув на плечі, батя заточився, втративши рівновагу, і двигонув сином об протилежну стіну. Малий почав драпати батю нігтями, а коли той повернувся обличчя до нього, з усіх сил почав гамселити його по морді. Батько впав, Вадим осідлав дистрофічний тулуб алкаша і почав товкти йому пику. Так самовіддано і скрупульозно він ще ніколи не працював руками. Він ладен був убити цю мразь, цього конченого мудака, якого навіть батьком називати не хочеться. Він мало не забив його до смерті, якби не мама. Вона відтягнула Вадима від скорченого тіла на підлозі й поволокла до кімнати. Його всього трусило.

— Если этот ебанат хотя бы раз еще, я его убью. Клянусь, мама, я его убью.

Для мами Вадим став основним захисником, щитом на всі випадки життя. Одного Вадимового погляду було достатньо, аби батя прохрипів «понял» і втихомирено зникав у своїх перинах. Син кожного вечора, коли міг, супроводжував маму з роботи додому, щоб ніхто не зняв з неї шапку з фретки чи не зірвав біжутерії з мельхіору. Він помагав нести сітки з гастроному, здавати порожню склотару, якої було залийся. Між ними не було надто ніжних взаємин, але в цьому патронажі був найміцніший вияв синівської уваги та любові.

— Она меня стыдится. Стыдится.

Тієї ж миті він відчув остаточний розрив зі своїм попереднім життям. І йому полегшало. Ніби гора з плечей звалилася. Він скинув із себе баласт спогадів, які міцно прив’язували його до того краю, звідки прямісінько в нього цілиться куля. Він відчув себе повністю самодостатнім. Його ніби звільнили від відповідальності за свій персональний життєпис, якого краще не було би взагалі. Він починав свій відлік саме від цієї секунди, від цього місця, від цього жесту опущеної додолу руки з телефоном. Він нікому й нічого не був винен. Він міг вибирати супутників свого нового життя. Ними