Читати книгу - "Жінка у вікні"

— Усе добре, дякую. Веслі на місці? — Звісно, Фібі досить офіційна та, найімовірніше, назве його…

— Доктор Бріл, — каже вона, — протягом ранку на сеансах, та я можу попросити його дзенькнути вам пізніше.

Я дякую їй, хочу продиктувати свій номер телефону.

— Так, це той, що вказаний у моїй особовій справі, — та вішаю слухавку.

Цікаво, передзвонить він чи ні.

68

Я спускаюся вниз. Сьогодні ніякого вина, вирішила я, чи принаймні не зранку; мені потрібно, щоб голова була чиста, для Веслі. Доктора Бріла.

Та спочатку дещо інше: я йду на кухню, бачу драбину там же, де я її й залишила, спертою на двері підвалу. В ранковому світлі, майже вибухово-яскравому, вона здається неміцною, безглуздою; Девід міг би перекинути її одним ударом плеча. На мить сумнів закрадається мені в голову: отже, у нього на тумбочці сережка якоїсь жінки; то й що? Ти не знаєш, чи це її, сказав Ед, і це правда. Три дрібні перлини — думаю, в мене самої є схожа пара.

Я дивлюся на драбину так, ніби вона може посунути на мене на своїх кволих алюмінієвих ногах. Вихоплюю поглядом пляшку мерло, що блищить на стійці, біля ключа від дверей на гачку. Ні, ніякого бухла. До того ж, дім вже, мабуть, захаращений пляшками від вина (Де я вже таке бачила? Так: у тому трилері «Знаки»[238] — посереднє кіно з розкішним музичним супроводом у стилі Бернарда Германа[239]. Надто розумна, як на свій вік, донька, всюди недопиті чашки з водою, а закінчується все тим, що вони відлякують космічних загарбників. «Навіщо інопланетянам прибувати на Землю, якщо в них алергія на воду?» — проповідував Ед. То було наше третє побачення).

Я відволікаюсь. За мною, командую, нагору, до кабінету.

Паркуюся за своїм столом, ляскаю телефоном біля килимка для мишки, перевіряю час на екрані комп’ютера: кілька хвилин по одинадцятій. Пізніше, ніж я думала. Той темазепам дійсно відключив мене. Ті темазепамки, якщо бути точною. У множині.

Я визираю з вікна. На іншому боці вулиці, чітко за розкладом, місіс Міллер з’являється перед вхідними дверима свого будинку, беззвучно зачиняючи їх за спиною. Я бачу, що цього ранку вона в чорному пальті, й білі хмарки повітря випливають у неї з рота. Натискаю на додаток «Погода» в себе на телефоні. Надворі дванадцять градусів. Підводжуся, бреду до термостата на сходовому майданчику.

Цікаво, чим там займається чоловік Рити? Сто років минуло, відколи я востаннє його бачила, відколи востаннє шукала.

Знову за столом, кидаю погляд через кімнату, через сквер, на будинок Расселлів. Його вікна зяють порожнечею. Ітан, думаю я. Мені потрібно дістатися до Ітана. Вчора я відчула його вагання. Мені страшно, сказав він із широко розплющеними, майже здичавілими очима. У хлопчика горе. Мій обов’язок — допомогти йому. Що б не сталося із Джейн, де б вона зараз не була, я мушу захистити її сина.

Який наступний хід?

Я закушую губу. Заходжу на форум шахів. Починаю нову партію.

* * *

Спливла година, вже пополудні, а жодна ідея мені не сяйнула.

Я тільки-но прицілила пляшку до келиха — знову ж таки, вже пополудні — і думаю. Проблема дзижчить у моїй голові, ніби зовнішній звук. Як дістатися до Ітана? Щоп’ять хвилин я визираю через сквер, ніби відповідь сама з’явиться, нашкрябана на стіні будинку. Я не можу подзвонити йому на стаціонарний телефон; у нього немає власного; якщо я якимось чином спробую подати йому сигнал, його батько або та жінка можуть побачити мене раніше. Ані електронної пошти, як він мені сказав, ані сторінки на «Фейсбук». Може просто не існувати.

Він майже так само ізольований, як і я.

Я відкидаюся у кріслі, роблю ковток. Дивлюся, як полудневе світло повзе над підвіконням. Цвірінькає комп’ютер. Я роблю хід конем, гаком вигинаю його навколо шахової дошки. Чекаю наступного ходу.

Годинник на екрані показує 12:12. Дзвінка від Веслі немає, але він, звісно, зателефонує. Чи спробувати ще раз? Я тягнуся до телефона, оживляю його порухом пальця.

Дзвіночок із комп’ютера — папка вхідних. Я беруся за мишку, відводжу курсор від шахової дошки. Клацаю на іконку браузера. Іншою рукою підношу келих до губ. Він мерехтить від сонячних промінців.

Дивлюся понад келихом на папку вхідних, де тільки єдине повідомлення, тема порожня, ім’я адресата жирним шрифтом.

Джейн Расселл.

Зуби цокають об келих.

Я витріщаюся на екран. Повітря навколо мене раптово розріджується.

Рука тремтить, коли я ставлю келих на стіл, всередині хлюпоче вино. Мишка випинається в моїй руці, коли я стискаю її. Я не дихаю.

Курсор прямує до її імені. Джейн Расселл.

Я клацаю.

Повідомлення відкривається, біле порожнє поле. Тексту немає, тільки іконка вкладення, маленька скріпка. Я двічі клацаю по ній.

Екран темнішає.

Тоді починає завантажуватися зображення. Повільно, смужка за смужкою. Зернисті блоки темно-сірого.

Я заціпеніла. Так і не можу нормально дихати.

Лінія за лінією на екрані ніби повільно падає завіса темряви. Минає якась мить. Ще одна. Тоді… Тоді плутанина… Гілок? Ні: волосся, чорне й сплутане, крупним планом.

Вигин блідої шкіри.

Заплющене око, повернене вгору, облямоване оторочкою вій.

Це хтось лежить на боці. Дивлюся на обличчя сплячої людини.

Дивлюся на своє спляче обличчя.

Фотографія несподівано розгортається повністю, нижня половина з’являється на виду, — і ось вона, я, моя голова крупним планом. Пасмо волосся звисає мені над бровою. Мої очі міцно заплющені, рот привідкритий. Щока напівзатонула у подушці.

Я зриваюся на ноги. Крісло перекидається позаду мене.

Хтось[240] надіслав мені фотографію того, як я сплю. Ідея повільно завантажується мені в голову, так само, як і фото перед тим, запинаючись, лінія за лінією.

Хтось уночі побував у моєму будинку.

Хтось пробрався до мене у спальню.

Хтось дивився, як я сплю.

Я стою на місці, ошелешена, будинок заполоняє оглушлива тиша. А тоді я бачу примарні знаки у правому нижньому куті. Відмітка часу — сьогоднішня дата, 02:02.

Сьогодні вночі. О другій ночі. Як таке можливо? Я знову дивлюся на адресу електронної пошти:

guesswhoanna@gmail.com [241]

69

Отже, не Джейн. Хтось ховається під її іменем. Хтось із мене глузує.

Мої думки, ніби стріла, націлюються вниз. На Девіда, за тими дверима.