Читати книгу - "Таємна історія"

— Четверо студентів? — перебив його Френсіс. — П’яних? Під наркотою? Ще й глупої ночі на приватній власності своєї жертви?

— Ви зайшли на його землю?

— Очевидно, — мугикнув Генрі. — У газетах написали, що труп знайшли саме там.

Я не так давно мешкав у Вермонті, але вже досить часу, щоб знати: саме так подумає будь-який шанований вермонтець. Зайти на ділянку, що перебуває в чиїйсь власності, рівноцінно проникненню в чуже житло.

— О Боже, — видихнув я.

— Це ще квіточки, — правив далі Френсіс. — Христа ради, тільки подумай, на нас були простирадла. Босі, просяклі кров’ю. Смерділи алкоголем. І це в такому вигляді треба було заявитися в кабінет шерифа та спробувати йому все пояснити?

— Крім того, ми перебували не в тому стані, щоб комусь щось тлумачити, — сонно проказав Генрі. — Їй-Богу. Навіть не знаю, чи можеш ти собі уявити, як ми тоді виглядали. Менш ніж за годину до того ми реально, буквально були не в собі. Уже ввійти в такий глибокий стан потребує надлюдських зусиль, та повернутися невимовно тяжче.

— Не можна отак клацнути пальцями й перетворитися на себе старого, — підтримав Френк. — Повір. Це все одно що пройти шокову терапію.

— Навіть не уявляю, як ми дісталися додому й нікому не трапилися на очі, — кивнув Генрі.

— Ні-ні. Достовірної історії нам нізащо було не скласти. Боже-Боже. Я ще пару тижнів потім оклигував. Камілла взагалі три дні не говорила.

У мене холодок пробіг по спині: Камілла в теплому червоному шарфі, неспроможна говорити. Ларингіт, сказали тоді вони.

— Так. Дуже дивна історія, — підтвердив Генрі. — Мислення в неї збереглося ясне, але зі словами щось не виходило. Ніби стався апоплексичний удар. А коли Камілла знову заговорила, то чомусь французькою, яку вона вивчала в старших класах школи і яка до неї повернулася раніше від рідної мови або, скажімо, греки. Дитячий лексикон. Пам’ятаю, сиджу я біля її ліжка й слухаю, як вона рахує до десяти, спостерігаю, як показує пальцем на різні речі, la fenêtre, la chaise[107]…

Френсіс розсміявся:

— Така смішна була. Коли я поцікавився її самопочуттям, то відповіла: «Je me sens comme Hélène Keller, mon vieux»[108].

— Вона ходила до лікаря?

— Ти жартуєш?

— А раптом би їй не покращало?

— З нами всіма сталася однакова річ, — спробував пояснити Генрі. — Тільки нам вона більш-менш минулася за кілька годин.

— І ви не могли говорити?

— Покусані та роздряпані? — уточнив Френсіс. — Безмовні? Напівбожевільні? Якби ми пішли до поліції, на нас би повішали всі нерозкриті вбивства в Новій Англії за останні п’ять років. — Він підняв у руках уявну газету й «прочитав» заголовки на її шпальтах: — «Оскаженілим хіпі висунуто обвинувачення в ритуальному вбивстві», «Культове душогубство: забито старого Ейба Такого-то».

— «Неповнолітні сатаністи позбавили життя корінного вермонтця», — підхопив Генрі, прикурюючи сигарету.

Френсіс розреготався.

— Одна річ, якби ще можна було розраховувати на порядні слухання, — говорив далі Генрі. — Але не в нашому випадку.

— Особисто я не можу уявити нічого гіршого, ніж віддати своє життя на розсуд окружного судді у Вермонті й телефоністок у ролі присяжних засідателів.

— Наші справи кепські, — продовжував Генрі, — але вони могли бути набагато гіршими. Зараз наш основний клопіт — Банні.

— Що з ним не так?

— Із ним? Нічого.

— То в чому проблема?

— Він просто не здатний тримати язика на припоні. От і все.

— Ви з ним про це говорили?

— Сто мільйонів разів, — відказав Френсіс.

— Він хотів піти в поліцію?

— Якщо він продовжуватиме в тому ж дусі, то навіть не доведеться. По нас самі прийдуть. Він глухий до раціональних доказів і не має ані найменшої гадки про те, наскільки все серйозно.

— Навряд чи він був би радий запроторити вас до буцегарні.

— Якби він про це замислився, то, я певен, усвідомив би, що й справді не хоче цього, — спокійним голосом промовив Генрі. — І ще я впевнений, що він і сам не хоче потрапити у в’язницю.

— Банні? А він чому?..

— Бо знав про все ще з листопада й не повідомив поліцію, — пояснив Френсіс.

— Але це вже інше питання, — зауважив Генрі. — Навіть йому вистачає розуму не здавати нас, бо алібі на ніч убивства він не має. Тож, гадаю, Банні все чудово розуміє: якщо колись решта з нас таки загуркоче за ґрати, то принаймні я зроблю все від мене залежне, аби він склав нам компанію. — Він розтовк недопалок сигарети. — Наш клопіт через те, що Банні — просто дурень, котрий рано чи пізно бовкне щось не те не тій людині. Можливо, він це зробить і ненавмисне, але в такій ситуації його мотиви мене не обходитимуть. Ти чув його сьогодні вранці. Він і сам ускочить у халепу, якщо це дійде до поліції, але зараз він вважає, що його жахливі анекдоти дуже дотепні, інтелектуальні та вищі за наше розуміння.

— Мізків йому вистачає лиш на те, щоб зрозуміти, якою дурницею буде виказати нас. — Френсіс ненадовго замовк, щоб долити собі в чарку. — Та, схоже, нам не вдасться втовкмачити в його макітру, що в його ж інтересах не патякати по всіх усюдах, як він це робить зараз. І, чесно, я не певен, що він просто не піде й не розкаже кому-небудь про все, що знає, коли на нього вкотре насунеться той сповідальний настрій.

— Кому розкаже? Наприклад?

— Меріон. Батькові. Комусь у деканаті. — Він здригнувся. — Від самої думки про це в мене аж сироти по шкірі. Знаєш, це ніби останні п’ятихвилинки в «Перрі Мейсоні»[109], де в залі суду обов’язково знайдеться якийсь мугиряка, котрий підведеться на гальорці щось там розказати. От Банні — саме такий мугиряка.

— Банні Коркоран, Хлопчик і Детектив, — сухо промовив Генрі.

— Як йому вдалося про все дізнатися? Він же з вами не був, правда?

— Насправді, — відповів Френсіс, — він саме був із тобою. — Хазяїн квартири зиркнув на Генрі, і вони обидва раптом розреготались.

— Що? Що тут смішного? — схвильовано запитав я і спровокував черговий напад сміху.

— Та нічого, — нарешті відказав Френсіс.

— Чесно, нічого такого, — весело зітхнувши, вторував йому Генрі. — Зараз нас може розсмішити навіть несподівана річ. — Він прикурив нову сигарету. — Хай там як, а того вечора він лишився з тобою. Пригадуєш? Ви ходили в кіно.

— На «Тридцять дев’ять сходинок»[110], — підказав Френсіс.

Мало не підскочивши від разючого сюрпризу, я раптом пригадав: вітряний осінній вечір, повня місяця в паволоці курного дрантя хмар. Я допізна засидівся в бібліотеці й не пішов на вечерю. По дорозі додому серед сухого листя, що заметіллю неслося й