Читати книгу - "Все те незриме світло"

зникає на п’ятнадцять хвилин, а тоді різко стрибає. Годинники йдуть зашвидко, лампочки яскравішають, спалахують і вибухають, і коридором розсипається тихий дощ із уламків скла. Настають темні дні, перемикачі не працюють, струму немає. У спальнях і душових стоїть страшенний холод, для освітлення сторожі користуються смолоскипами й свічками. Усе паливо відсилають на фронт, і через шкільні ворота прокочується все менше автівок; їжу привозять тим одним змученим мулом, у якого світяться ребра.

Не раз Вернер розрізає сосиску на своїй тарілці й бачить, як усередині звиваються рожеві черви. Уніформи в нових кадетів жорсткіші й дешевші, ніж його; на заняттях зі стрілецької майстерності справжніми патронами більше не стріляють. Вернер не здивується, якщо Бастіан почне їм роздавати палиці й каміння.

І все одно новини хороші. «Ми підступаємо до Кавказу, — проголошує Гауптманове радіо. — Ми захопили нафтові поля, ми взяли Шпіцберген. Ми рухаємося з дивовижною швидкістю. Убито п’ять тисяч сімсот росіян, втрати серед німців — сорок п’ять».

Кожен шостий чи сьомий день два ті самі бліді офіцери, відповідальні за сповіщення про загиблих, заходять до їдальні, і чотириста облич стають мертвотно-білі від зусилля не обернутися. Хлопці лише спрямовують погляди й думки, відстежуючи маршрут двох офіцерів, доки ті рухаються між столами, шукаючи того хлопця, у кого загинув батько.

Кадет, за яким вони зупиняються, часто намагається вдати, що не помічає їхньої присутності. Він підносить виделку до рота, жує, і зазвичай саме тоді вищий офіцер, старшина, кладе долоню на хлопцеве плече. Хлопець із повним ротом і розгубленим виразом на обличчі зводить на них погляд і виходить разом із ними. Великі дубові подвійні двері зі скрипом зачиняються, усі видихають і все повільно повертається на свої місця.

Батько Райнгарда Вольмана поліг у бою. Батько Карла Вастергольцера поліг у бою. Батько Мартіна Букгарда поліг у бою; і Мартін каже всім, того ж вечора, коли його постукали по плечу, що він щасливий.

— Хіба не всім нам судилося померти? — питає він. — Хто не вважав би за честь полягти в бою? Стати сходинкою на шляху до остаточної перемоги?

Вернер шукає сумнів у Мартінових очах, але не знаходить.

Самого Вернера постійно навідують сумніви. Расова чистота, політична чистота — Бастіан розказує про огидність будь-якої зіпсутості, однак глупої ночі Вернер роздумує, чи життя — це не своєрідне псування. Дитя народжується, й світ кидається його змінювати. Щось у нього забирає, щось йому насильно дає. Кожен кусень їжі, кожна часточка світла, яку бачить око, — тіло не може бути чисте. Але саме тому, наполягає комендант, саме тому райх вимірює їхні носи й визначає колір їхнього волосся.

«Ентропія закритої системи ніколи не зменшується».

Ночами Вернер дивиться на Фредерікову койку — тонкі планки, жалюгідний заплямований матрац. На ній спить інший новенький, Дітер Фердінанд, малий м’язистий хлопець з Франкфурта, який виконує все, що накажуть, із жахливою шаленістю.

Хтось кашляє, хтось стогне уві сні. Десь удалині, за озерами, лунає самотній гудок потяга. На схід, потяги завжди йдуть на схід, за пагорби, вони їдуть до велетенських проторованих окраїн поблизу фронту. Навіть коли він спить, потяги йдуть. Із гуркотом мчать катапульти історії.

Вернер зашнуровує чоботи, співає пісень і маршує в колоні, діючи не так з примусу, як зі старого бажання бути слухняним. Бастіан ходить між рядів, доки хлопці вечеряють.

— Що гірше за смерть, хлопці?

Викликає якогось бідолашного кадета.

— Боягузтво!

— Боягузтво, — погоджується Бастіан, і хлопець сідає, доки комендант важко йде вперед, задоволений, киваючи самому собі.

Останнім часом комендант говорить про фюрера все більше, а його найсвіжіші потреби — молитви, паливо, лояльність. Фюрерові потрібна стійкість, електрика, шкіра на чоботи. На зорі свого шістнадцятиріччя Вернер починає розуміти, що насправді фюрерові потрібні хлопці. Довгі ряди хлопців, які підходять до конвеєра й залазять на нього. Відмовтеся від сметани заради фюрера, від сну заради фюрера, віддайте йому алюміній. Віддайте йому Райнгардового батька, Карлового батька, Мартінового батька.

У березні 1942 року доктор Гауптман викликає Вернера до себе в кабінет. На підлозі повно напівспакованих дерев’яних ящиків. Хортів не видно. Коротун міряє кроками кімнату і зупиняється тільки тоді, коли Вернер оголошує про своє прибуття. У нього такий вигляд, наче його щось засмоктує, а він не в змозі нічого вдіяти.

— Мене викликають до Берліна. Хочуть, щоб я продовжив роботу там.

Гауптман знімає з полиці піщаного годинника і ставить його у ящик, його бліді пальці зі сріблястими пучками завмирають у повітрі.

— Усе буде, як ви мріяли, пане доктор. Найкраще обладнання, найкращі голови.

— Можеш іти, — дозволяє доктор Гауптман.

Вернер виходить у коридор. Надворі, на припорошеному снігом дворику, тридцять першокурсників бігають на місці, видихаючи струмені повітря, що швидко зникають. Повнощокий, гладко виголений, відразливий Бастіан щось кричить. Він піднімає одну коротеньку руку, й хлопці повертаються на п’ятах, піднімають гвинтівки над головами й біжать на місці ще швидше, а їхні коліна відблискують у місячному світлі.

Візитери

У будинку номер чотири по рю Воборель лунає електричний дзвоник. Етьєн Леблан, мадам Манек і Марі-Лор припиняють жувати водночас із однаковою думкою: «Мене викрили». Передавач на горищі, жінки на кухні, сотні походів на пляж.

— Ви когось чекаєте? — питає Етьєн.

— Нікого, — відповідає мадам Манек.

Її подруги підійшли б до задніх дверей.

Дзвоник лунає знову.

Вони втрьох ідуть у хол, мадам Манек відчиняє двері.

Французькі поліціянти, двоє. Пояснюють, що прийшли на прохання від паризького Національного музею природничої історії. Різкий стукіт їхніх чобіт по дощаній підлозі холу такий гучний, що аж наче стрясає віконне скло. Один із них щось їсть — яблуко, вирішує Марі-Лор. Інший пахне лосьйоном після гоління. І смаженим м’ясом. Ніби вони прийшли з бенкету.

Усі п’ятеро — Етьєн, Марі-Лор, мадам Манек і двоє чоловіків — сідають на кухні за квадратний стіл. Поліціянти відмовляються від рагу. Перший прокашлюється.

— Правомірно чи ні, — починає він, — але його засудили за крадіжку і змову.

— Усіх в’язнів, політичних і неполітичних, — продовжує другий, — примушують до робіт, навіть якщо цього не було у їхньому вироку.

— Із музею писали наглядачам і начальникам в’язниць по всій Німеччині.

— Ми ще не знаємо, у якій саме він в’язниці.

— Ми думаємо, що в Брайтенау.

— Ми певні, що вони не влаштовували трибуналу.

Етьєнів голос спіраллю піднімається з-за спини Марі-Лор.

— Це хороша в’язниця? Тобто, одна з кращих?

— Боюся, не буває хороших німецьких в’язниць.

Дорогою проїжджає вантажівка. Море огортає Пляж дю Моль за п’ятдесят метрів від них. Вона думає: «Вони кажуть лише слова, а що таке слова, якщо не звуки, звуки, витворені з подиху, невагомі випари, видихнуті в повітря на кухні, де вони розчиняються й зникають». А вголос каже:

— Ви приїхали так здалеку, щоб розказати нам те,