Читати книгу - "Книга Балтиморів"

Він знову стенув плечима. Тітонька Аніта, що саме принесла холодного чаю з кухні, почула кінець тієї фрази.

— Дайте йому спокій, — сказала вона, сівши на ослоні й ніжно погладивши Вуді по голові.

Як і всі наші однолітки, що були в останньому класі ліцею, ми обговорювали вибір університету. Найліпші навчальні заклади брали тільки найкращих випускників, тож наше майбутнє залежало почасти і від тих результатів, які ми здобудемо на випускних іспитах.

— Студентів треба відбирати за їхнім потенціалом, а не за здатністю завчати і викладати на іспитах те, що вони вбили собі в голову, — раптом сказав Гіллель, наче прочитавши це в наших думках.

Вуді помахав рукою, наче хотів відігнати лихі думки, і запропонував піти на пляж. Два рази нам не треба було повторювати. Однісінька мить — і ми вже були в плавках, стрибнули в авто, ввімкнули на повну гучність радіо та й подалися на наш улюблений пляж, що лежав на виїзді з Іст-Гемптона.

На той пляж ходили переважно люди нашого віку. Наш приїзд бурхливо привітав гурт дівчат, що вочевидь чекали Гіллеля й Вуді, надто ж Вуді. Довкола Вуді весь час крутилося чимало дівчаток, найчастіше дуже гарних чи принаймні з гарними формами. Вони вилежувалися на банних простиралах і грілися на сонечку. Декотрі були набагато старші за нас, — ми знали це, бо вони цілком законно купували пиво і приносили нам, — та це не заважало їм ласо зиркати на Вуді. Перш ніж стрибнути, він підставив своє скульптурне тіло сонцю, всміхнувся здоровою білозубою усмішкою й вигукнув: «Ватага Ґольдманів повернулася!» Потім його м’язи сіпнулися, зібгавшись у страшенний клубок, він окреслив приголомшливе сальто і шубовснув у воду. Ми з Гіллелем ніколи не зізналися б собі в цьому, та потайці нам хотілося бути такими, як Вуді. У спорті він був як бог: найкращий атлет, якого мені доводилося бачити. Він міг зробити кар’єру в будь-якому спорті: боксував він мов той лев, бігав як пантера, був перший у баскетболі й обожнював футбол. Щоліта бачив я, як розвивалося й дужчало його тіло. Тепер він справляв неймовірне враження. Я помітив, як випинаються його м’язи під футболкою, коли він обняв мене на автобусній зупинці, відчув, як міцно він пригорнув мене до себе, а тепер бачив його оголений торс, коли він хлюпався переді мною в холодному океані.

Гойдаючись у хвилях, ми окинули поглядами наші володіння. Повітря було таке прозоре, що вдалині видно було навіть маленький приватний пляж «Земного раю».

Гіллель сказав, що «Земний рай» таки врешті продали.

— Кому? — запитав я.

— Хтозна, — відказав Гіллель. — Тато казав, що говорив із прислугою, то вони казали, що власник може заявитися вже наприкінці цього тижня.

— Хотів би я глянути на того, хто купив цей дім, — озвався Вуді. — З Кларками нам було добре. Сподіваюся, новий власник дозволить нам подеколи користуватися тим пляжиком за послуги в саду.

— Якщо це тільки не якийсь старий пеньок, — сказав я.

— Я оце бачив дохлого тхора на стежці. Можна буде підкинути його в сад.

Ми зареготали.

Вуді добув гальку зі дна і спритно пустив її по хвилях. Я побачив, як його м’язи напнулися, зібгавшись у величезний кім’ях.

— Що ти робив увесь цей час? — запитав я. — Ти став такий великий!

— Та й сам не знаю. Я роблю те, що й завжди: постійно тренуюся.

— А що представники університетів?

— Зацікавилися. Та знаєш, Маркі, остогидів мені цей футбол… Раніше життя було краще. Як ми ото разом були. До тієї клятої спеціальної школи…

Другий рік поспіль вони з Гіллелем жили окремо. Вуді недбало пожбурив у морську гладінь другий камінець. З таким виглядом, наче його ті університети геть не цікавили. Воно було майже правдою: все, що ми тоді хотіли, це жити і тішитися нашою молодістю, в нас лунав могутній поклик Гемптона. Місто було дуже гарне; літо — спекотне. І погода була тоді нічогенька, й настрій був у нас чудовий, тож, либонь, не випадало кращого місяця для добрих американців, ніж отой липень 1997 року. Ми були щасливою американською молоддю, яка тішилася миром і здоров’ям.

Того вечора, попоївши, ми взяли авто дядечка Сола і подалися на луки. Ніч була погожа, в небі ні хмаринки, ми полягали в траві й дивилися на зорі. Ми з Вуді курили, Гіллель давився цигаркою. «Перестань курити, Гілле, — казав йому Вуді. — Мені тебе шкода».

— Знаєш, Маркусе, — врешті сказав Гіллель, — тобі треба поглянути, як грає Вуді. Лягатимеш від реготу.

— А що я таке там роблю? — ображено запитав Вуді.

— Ти валяєш із ніг усіх гравців.

— Техніка в мене така. Я ж нападник.

— Нападник? Ні, тобі треба це побачити, Маркусе, він пре як бульдозер. Ото пхне плечем, то всі гравці падають. Оком не встигнеш моргнути, а він уже в заліковій зоні. У цьому сезоні його команда в такий спосіб виграла майже всі матчі.

— Ти повинен почати боксувати, — сказав я. — Не сумніваюся, виб’єшся у професіонали.

— Пхе! Та ніколи в житті. Бокс? Не хочу, а то ще носа розтовчуть. Яка дівчина захоче тоді вийти за мене заміж, як носяка буде набік?

Вуді не треба було непокоїтися, чи якась дівчина зверне на нього увагу. Його любили всі дівчата. Всі вони аж не тямилися від нього.

Гіллель раптом споважнів.

— Знаєте, хлопці, мабуть, це останнє наше літо тут, потім іще хтозна-коли побачимося. Вступимо до університетів, напосядуть інші клопоти…

— Атож, — сумно зітхнув Вуді.

*

Наприкінці першого нашого тижня в Гемптоні, коли ми саме снідали на терасі, приїхав із міста дядечко Сол і сказав, що перед «Земним раєм» стоїть автомобіль. Приїхали нові господарі.

Нам стало так цікаво, що ми похапцем проковтнули нашу вівсянку і хутчій подалися до того маєтку поглянути, на кого ж вони схожі, ті його власники, а також запропонувати їм садові роботи в обмін за доступ до пляжу і містків над океаном. Повбирали свої футболки з написом «Садівники Ґольдмани» (їх доводилося вряди-годи перешивати), щоб викликати довіру своїм виглядом. Подзвонили в двері, й коли вони відчинилися, ми остовпіли: перед нами стояла Александра.

20

Гемптон

Липень 1997 року