Читати книгу - "Українське письменство"

Раз мишенятко сільське, повідають, приймало міського Й щиро його, по-хазяйськи, в убогій норі частувало. Завжди ощадне, скупе, воно порішило цим разом Справити бучний бенкет і для гостя свого дорогого Не пожаліло ні зернят вівса, ні запасів гороху, Витягло навіть родзинки і сала шматочок маленький, Різноманітністю страв догодити бажаючи гостю, Що, гордовитий, ледве доторкався тих ласощів сільських. Гість гидував, а господар, на свіжій полові прилігши, Ввічливо сам споживав лиш кукіль лихий та, голодний, Зрештою, гість не втримався: «Скажи, що тебе спокушає, Брате мій, жити отут на узліссі, в ярах та по горах? Чи ти волієш звірів лісових, як міське товариство? Слухай, ходімо зо мною: наш вік, само знаєш, короткий І нічому земнородному не врятуватись од смерті. Тож хоч живімо як слід: поки нашого віку, втішаймось Скороминущим життям, пам’ятаймо, що далі — могила». Ці красномовні слова прийшлись до вподоби сільському; Помандрувало за гостем у світ той принадний. Чималу Путь перейшли вони, поки, захоплені, раді, спинились Перед міською стіною. Вже ночі тьмяна колесниця Стала якраз на середині неба, коли мишенята Розташувались в заможному домі, де килими пишні Пурпуром ясним горіли по ложах слонової кості. Сила недоїдків там од вечері лишилась по мисках, Що оддалік визирали з кошів так ласкаво і смачно. Посадовивши сільське мишеня на червленім покрові, Ніби той раб підперезаний, заметушився господар, Страви без краю почав подавати, і, зовсім як слуги, Навіть прилизував їх крадькома, несучи до їдальні. Тішиться наше село, що дізналося щастя такого; Весело й чемно сидить, мов на справжнім бенкеті, — як раптом Скрип: одчинилися двері, і миші летять на підлогу. Жах їх несвітський пойняв: забігали скрізь по покою І… як умерли нараз: у дворі обізвались вівчарки. Ледве прийшовши до тямки, сільське мишенятко сказало: «Ні, не для мене цей дім і життя… Прощавай! Я волію Жити в безпечній норі і злиденним живитись горохом».
24. І. І. Манжура

Манжура Іван Іванович, поет і етнограф, народився 19. X. 1851 р. в родині урядовця. Про своє життя в дитячі та юнацькі роки розповів сам у листі до проф. М. Ф. Сумцова (див.: «Памяти Манжуры». К. ст., 1893, X). Відомий став як першорядний фольклорист-збирач: великою мірою фольклорним матеріалом підказана і поетична його робота. На фольклорному матеріалі заснована і його байка про Пана-брехуна, надрукована вперше у «Дзвінку», 1893, ч. 17. Умер Манжура від наслідків алкоголізму 3 травня 1893 р.

25. Трохим Зіньківський