Читати книгу - "Невдале викрадення, Сая Морі"

— Радий був побачитися, — Максим чемно кивнув, але цього разу навіть не намагався посміхнутися. Він не чекав взаємних люб’язностей у відповідь, тому одразу рушив до дверей.

— Максиме, я перепрошую, а ви приїхали машиною? — дівчина злякалась, що єдина надія на втечу до початку стрілянини з ворожим угруповуванням зараз назавжди вийде крізь двері, тому тихо сповзла з дивана й обережно наблизилась до завмерлого хлопця. До біса всіх цих кримінальних елементів та авторитетів з їхніми заскоками. Безумовно, Ярину непокоїла доля поблажливого до неї довгий час Костянтина, але збереження власного життя турбувало трохи більше. Не хоче чути від неї про можливий замах — заради бога. Хай зі своїми загрозами та невдоволенням сам бере участь у сутичці.

— Так. Вас підвезти? — ввічливість і здогадливість Максима черговий раз торкнулись дівочого серця, що прискіпливо відстукувало неприємним нагадуванням про можливу небезпеку від людей, до яких не варто сідати в автомобіль. Ярина марно намагалась згадати хоч якусь формулу із занять зі статистики в безглуздій спробі розрахувати ймовірність потрапляння до маніяка одразу після викрадення. Втім, з розмови з Костянтином важко впевнено стверджувати, чи є молодик прихильником злочинних способів розв’язання питань, чи лише веде законний бізнес, який перебуває під заступництвом кримінального угруповання.

— Так. Якщо це можливо, було б чудово, — спішно погодилась Ярина, яка страхом перед загибеллю у перестрілці відмахнулась від доводів розуму, що вперто нагадував про можливу загрозу життю й у компанії знайомого кримінального авторитета.

— Кохана, куди ж ти? — несподівано лагідний, вкрадливий та від цього ще більш загрозливий голос Костянтина прозвучав занадто близько. Ліва брова Максима піднялась у неприємному подиві від споглядання широкої долоні на талії дівчини. — Ми не договорили. Які все ж таки жінки непостійні. Десять хвилин тому мені в душі у коханні зізнавалась, а тепер вже хоче поїхати з іншим чоловіком.

— Ти взаємністю не відповів. Я, звичайно, дуже засмутилась, але це життя. Я все розумію, треба рухатися далі. Та й після твого прохання піти, — Ярина навіть не уявляла, як ввічливо передати фразу, щоб вона забиралась геть, — я припустила, що ти не хочеш мене більше бачити.

— Навіть не уявляєш, як я хочу тебе бачити, — ласкаво озвався чоловік і вже тихше, щоб не почув Максим, прошепотів у вухо дівчини, — зв’язаною у багажнику на околиці міста.