Читати книгу - "Я віддав би життя за тебе (збірка)"

другий роздягнений до спідньої сорочки, із золотою генеральською зіркою, пришпиленою до бандажу на плечі; третій сміється так, наче щойно сказав якийсь жарт сам собі. Загалом же атмосфера була зовсім не бадьора, і дівчина бачила розчарування, віддзеркалене в їхніх втомлених очах.

Уся їх дюжина один за одним робила ті самі рухи. Зауваживши Джозі, офіцер обертався до неї, здіймав правицю до капелюха, доторкався його й злегка вклонявся.

На те Джозі церемонно вклонялася, стараючись прибрати хоч якогось виразу на обличчі — гордовитого, презирливого чи докірливого, але таке не вдавалося, тож вона просто відповідала на їхню люб’язність.

…Враз штабні офіцери злетіли на сідла. Вийшовши з фермерської оселі, ад’ютант зупинився при стремені генерала Ерлі.

— Непогано, — озвався генерал.

Якусь мить він споглядав місто, що не зумів завоювати, примхливе болото, яке заснував інший вірджинець[161].

— Жодної зміни наказів, — сказав Ерлі. — Передайте майорові Мосбі, що я хочу, аби щогодини до Чарлзтауна курсували зв’язківці. Одна батарея кінної артилерії має зчинити великий гармидер, а інженерам тим часом належить підірвати міст через Монтгомері-Крик… Ви це зрозуміли, майоре Чарлзворте.

— Так, сер.

— Мабуть, це все. — Генерал відвернувся. — Ага, ще одне. — Проти сонця він примружився на бричку. — Я так розумію, що ви лікар. У нас тут князь Наполеон… як спостерігач. Вирвіть йому зуба, зробіть усе, що треба. Ці два солдати залишаться з вами. Допоможіть хворому, й коли закінчите лікування, вони відпустять вас і без зобов’язання не брати участі у воєнних діях.

І тут усе заглушив тупіт копит. Дорогою скакали вершники. Біля веранди залишався невеликий загін, тоді як останні частини Армії Північної Вірджинії, повертаючись із вилазки, швидко зникали в далині.

— Маємо зубного лікаря для князя Наполеона, — сказав Тіб французькому ад’ютантові.

— Чудово! — вигукнув той, провадячи до вітальні. — Він страшенно потерпає.

— Цей лікар — янкі, — вів далі Тіб. — Одному з нас доведеться тут наглядати, поки він оперуватиме.

У куті кімнати огрядний хворий, груба мініатюра свого дядька — збурювача світу, відірвав долоню від рота й, стогнучи, випростався в кріслі.

— Оперуватиме! — крикнув він. — Mon Dieu![162] Він буде оперувати?

— Це лікар, — сказав Тіб. — Він зветься…

— Пілґрім, — холодно відрекомендувався медик. — Моя сестра… де вона?

— Я поміщу її в салоні, докторе. Воше, залишишся тут.

— Мені знадобиться гаряча вода, — сказав доктор Пілґрім, — і моя валізочка з інструментами. Вона в бричці.

Князь Наполеон знову застогнав.

— Що ви робити? Різати голову від шиї? Як ви знаєте, що робити, перш ніж дивитися? Ah, cette vie barbare![163]

Тіб лагідно заспокоював його.

— Цей лікар спеціалізується на зубах, князю Наполеоне. Він не нашкодить.

— Я навчений хірург, — сухо мовив доктор Пілґрім. — А тепер, сер, зніміть, будь ласка, цього капелюха.

Князь зняв біле кордовське сомбреро, що вивершувало різномастий набір із сірого фрака, французьких бриджів і драгунських черевиків.

— Чи можемо ми довіряти цьому медикові, якщо він янкі? Як я можу знати, що він не зарізати мене? Чи знає він, що я є громадянин Франції?

— Князю, на випадок, якщо він зробить вам не те, що треба, маємо кілька яблунь і багато шнурків.

Тіб пішов покликати слугу, а тоді заглянув у салон, де на краю софи, напханої кінським волосом, сиділа налякана міс Джозі.

— Що ви зробите з моїм братом?

З жалем дивлячись на обличчя юної, вродливої й згорьованої дівчини, Тіб відповів:

— Ми не маємо наміру скривдити його. Мене більше непокоїть те, що він вдіє з князем.

З бібліотеки долинуло страдницьке виття.

— Чуєте? — спитав Тіб. — Якщо тут хтось і чинить кривду, то це ваш брат.

— Хочете посадити нас у в’язницю Ліббі[164]?

— Та не хвилюйтеся, юна леді. Цього разу ми нікого не ув’язнимо. Вас тут затримають, поки ваш брат не впорається з князем. А тоді, як тільки відійдуть наші кавалерійські пікети, ви удвох зможете подорожувати далі.

Джозі заспокоїлася.

— Я гадала, що всі бої ведуться у Вірджинії.

— Так воно і є. Саме туди ми наступаємо… Вже втретє я поїхав із військом на північ, углиб Мериленду, і втретє відступаю.

— Чому мій брат спитав вас, чи ви не горила?

Джозі вперше подивилася на нього з людською зацікавленістю.

— Мабуть, тому, що від учора я не голився, — засміявся Тіб. — У всякому разі він мав на увазі не горилу, а ґерилу — партизана. Своїх вояків, відряджених із частини, янкі називають розвідниками, а нас, так само відряджених, прозивають шпигунами й вішають.

— Будь-який солдат не в уніформі — це шпигун, — зауважила Джозі.

— Це я не в уніформі? Подивіться на мою пряжку. Можна було б вважати, що половина кавалеристів Стюарта не в одностроях, якби їх одягти в те, в чому вони почали воювати. Скажу вам, міс Пілґрім, я був чепурний солдат, коли поїхав із Лінчберга чотири роки тому.

Тіб описав, як молоді добровольці-південці вбралися того дня. Джозі слухала й думала, що вони подібні до тих перших молодих добровольців-північан, які сідали на поїзд у Чиллікоте.

— …з узятою із материної скрині широкою червоною стрічкою, щоб була замість пояса. Перед нашим загоном одна з дівчат прочитала вірша, якого я написав.

— О, прочитайте цього вірша! — вигукнула Джозі. — Мені було б дуже приємно його почути.

Тіб задумався.

— Мабуть, я вже його й забув. Все, що пам’ятаю, це «Лінчбергу, твої гвардійці[165] прощаються з твоїми пагорбами».

— Мені це сподобалося. «Лінчбергу, твої гвардійці прощаються з твоїми пагорбами», — повільно повторила Джозі й, забувши про мету, якій служили лінчберзькі гвардійці, додала: — Я б таки хотіла, щоб ви пригадали решту слів.

Коридором донеслися зойки й розмаїті французькі лайки. У дверях з’явилося обличчя занепокоєного ад’ютанта.

— Він вирвав не тільки зуба, але й ротову… Він убив князя, довів до смерті!

Понад його плечем висунулося ще одне обличчя.

— Послухай-но, Тібе… Янк вирвав зуба.

— Справді? — неуважно спитав Тіб, у якого несподівано знову проявилася схильність до метафори. «За півгодини янк вирвав зуба, а його сестра — серце», — подумав він.

II

За хвилину до вітальні увірвався Вош.

— Послухай-но, Тібе, нам нема як тут залишатися. Щойно відступив патруль, відстрілюючись із сідла. Невже ми постановили не відходити звідси? Таж цей лікар знає, що ми солдати Мосбі.

— То ви відійдете звідси без нас? — підозріливо спитав ад’ютант.

— Звичайно ж, — відказав Тіб. — Якийсь час князь може поспостерігати війну з боку янкі. Міс Пілґрім, я не обманюю полонених. Скажу вам, я ніколи не гадав, що дівчина-янкі може бути така вродлива.

— А я ніколи не чула чогось смішнішого, — відповіла Джозі. Однак