Читати книгу - "Як народжуються емоції"

серце, легені та інші внутрішні органи тіла. Вона нібито лежить між давніми «рептильними» схемами в стовбурі мозку для голоду, спраги тощо й новішими, унікально людськими шарами кори, що регулюють анімалістичні емоції людей. Така ілюзорна ієрархія втілювала ідеї Дарвіна про еволюцію людини — спочатку виникли основні інстинкти, потім дикі емоційні пристрасті з вінцем раціо­нальності нагорі.

Натхнені класичним поглядом, учені стверджували, що локалізували багато різних емоцій у лімбічних ділянках мозку, таких як мигдалина, що (нібито) контролюються корою та пізнанням. Однак сучасна неврологія показала, що так звана лімбічна система є фікцією, й експерти з еволюції мозку більше не сприймають її серйозно, не кажучи вже про те, щоб вважати її системою. Відповідно, вона не є вмістилищем емоцій у мозку, що й не дивно, бо жодна ділянка мозку не призначена для емоцій. Слово «лімбічна» все ще має значення (коли йдеться про анатомію мозку), але поняття лімбічної системи стало просто ще одним прикладом застосування есенціалістської, з нальотом дарвінізму, ідеології до структури людських тіла та мозку.

Війна між класичним і конструктивістським поглядами на природу людини почалася задовго до того, як Брока сформулював свою першу ідею про мозкові центри. У Давній Греції Платон поділяв людський розум на три типи сутностей: раціональні думки, пристрасті (які сьогодні ми називаємо емоціями) та інстинкти, такі як голод і статевий потяг. Головними були раціональні думки, які контролюють пристрасті та інстинкти, — схема, яку Платон описав як візника, що править двома крилатими кіньми. Однак на сто років раніше його співвітчизник Геракліт (розділ 2) стверджував, що людський розум конструює сприйняття в конкретний момент, на кшталт конструювання річки з безлічі крапель води. У давній східній філософії традиційний буддизм налічує понад п’ятдесят дискретних психічних сутностей під назвою дхарми, деякі з них напрочуд схожі на так звані базові емоції класичного погляду. Через століття радика­льний перегляд буддизму переробив дхарми на людські конструкції, залежні від понять.

Від цих перших суперечок війна тривала протягом усієї письмової історії. Вчений ХІ століття Ібн аль-Хайсам, який зробив вагомий внесок у розвиток цього наукового методу, дотримувався конструктивістського погляду, що ми сприймаємо світ крізь судження та висновки. Середньовічні християнські теологи були есенціалістами, пов’язуючи різні порожнини в мозку з окремими сутностями пам’яті, уяви та інтелекту. Філософи XVII століття, такі як Рене Декарт і Барух Спіноза, вірили в сутності емоцій та каталогізували їх, тоді як філософи XVIIІ століття, зокрема Девід Юм та Іммануїл Кант, виступали більше за конструювання та засновані на сприйнятті пояснення людських переживань. У ХІХ столітті нейроанатом Франц Йозеф Ґалль заснував френологію, мабуть, найбільш есенціалістський погляд на мозок, для виявлення та вимірювання психічних сутностей за допомогою виступів на черепі (!!). Невдовзі після того конструктивістські теорії розуму запропонували Вільям Джеймс та Вільгельм Вундт. Джеймс писав: «Наука про зв’язок розуму й мозку має продемонструвати, як елементарні інгредієнти першого відповідають елементарним функціям другого». Джеймс та Дарвін стали також втратами цієї війни навколо природи людини, коли їхні погляди на емоції було, скажімо так, «скориговано», а трофеї дісталися таким науковцям, як Брока, хто обстоював перемогу еволюції… чи есенціалістського її різновиду.

Сутності розуму Платона все ще актуальні досі, хоча їхні назви й змінилися (а ми відмовилися від коней). У наші дні ми називаємо їх сприйняттями, емоціями та пізнаннями. Фройд називав їх підсвідомістю, еґо та супереґо. Психолог і нобелівський лауреат Деніел Канеман метафорично називає їх Система 1 і Система 2. (Канеман дуже обережний і називає це метафорою, але багато людей, здається, ігнорують його та впевнено есенціалізують Системи 1 і 2 як центри в мозку.) Прихильники ідеї «триєдиного мозку» називають їх рептильним мозком, лімбічною системою та неокортексом. Нещодавно невролог Джошуа Ґрін скористався інтуїтивною аналогією камери, що може працювати швидко й без зусиль за допомогою своїх автоматичних налаштувань або більш гнучко та виважено в ручному режимі.

Якщо подивитися, так би мовити, по інший бік паркану, конструктивістських поглядів на свідомість сьогодні також вистачає. Психолог та автор бестселерів Деніел Л. Шектер запропонував конструктивістську теорію пам’яті. І ви також легко знайдете конструктивістські теорії для сприйняття, особи, розвитку понять, розвитку мозку (нейроконструювання) і, звісно, теорію конструйованих емоцій.

Баталії сьогодні стали значно більш запеклими, бо кожна сторона легко виставляє іншу в карикатурному світлі. Класичний погляд часто відкидає конструктивістський як такий, згідно з яким усе відносне, свідомість є просто чистим аркушем, а біологію можна списати. Конструктивістський — розносить класичний погляд за ігнорування потужних впливів культури та виправдання статус-­кво. Якщо коротко, класичний погляд каже «природа», а конструктивістський — «виховання», і результатом є борцівський поєдинок між солом’яними чоловічками.

Однак сучасна неврологія спалила обидві карикатури. Ми не є чистими аркушами, а наші діти — не пластилін, щоб ліпити їх як завгодно, але біології це не стосується. Якщо подивитися на роботу функціонального мозку, ми не побачимо якихось психічних модулів. Ми побачимо основні системи, що невпинно взаємодіють складним чином для створення багатьох типів свідомості, залежно від культури. Людський мозок сам є культурним артефактом, бо налаштовується досвідом. Ми маємо гени, що вмикаються й вимикаються умовами середовища, та інші гени, які регулюють, наскільки чутливими до середовища ми є. Я не перша, хто говорить про ці речі. Але я, мабуть, першою говорю про те, як еволюція мозку, розвиток мозку та його підсумкова анатомія вказують чіткий напрямок для науки про емоції та нашого погляду на природу людини.

За іронією долі, тисячолітня війна щодо людської природи сама була заплямована есенціалізмом. Обидві сторони припускали існування якоїсь однієї вищої сили, що, мабуть, і формує мозок та створює свідомість. У класичному погляді цією силою були природа, Бог, а потім еволюція. У конструктивістському — се­редовище, а потім культура. Але ні біологія, ні культура не є єдиними відповідальними. Про це вже говорилося й до мене, але настав час розглянути це серйозно. Ми не знаємо всіх деталей того, як свідомість та мозок працюють, але знаємо достатньо, аби чітко сказати, що ані біологічний, ані культурний детермінізм не є правильним. Межа між ними штучна й непевна. Стівен Пінкер чудово пише про це: «Сьогодні просто помилково питати, гнучкі люди чи запрограмовані, універсальна поведінка чи варіює між культурами, засвоєні дії чи вроджені». Диявол криється в деталях, а деталі дають нам теорію конструйованих емоцій.

• • •

У наш час, коли в нову еру неврології в труну класичного погляду вбиваються останні цвяхи, мені б хотілося вірити, що цього разу ми дійсно відкинемо есен­ціалізм і почнемо розуміти свідомість та мозок без ідеології. Чудова думка, але історія, на жаль, заперечує її. Востаннє, коли конструктивізм брав гору, він усе одно програв битву, а його прихильники зникли в безвість. Перефразовуючи слова з популярного фантастичного серіалу «Зоряний крейсер “Галактика”», «усе це сталося раніше й може статися знову». А останнього разу видатки для суспільства склали мільярди доларів, безліч людино-годин змарнованих зусиль та справжніх втрат життя.

Моя повчальна історія йде від початку ХХ століття, коли вчені, натхнені Дарвіном та мутантною теорією Джеймса—Ланґе, марно шукали сутності гніву, смутку, страху тощо. Численні невдачі врешті-решт привели їх до одного творчого рішення. Вони вирішили: якщо ми нездатні вимірювати емоції