Читати книгу - "Долорес Клейборн, Стівен Кінг"

Вони стали в шеренгу коло краю Високопутного лісу з боку Східного рогу й рухалися до нашої хати через ліси, а далі через Росіянську лужину. Я виділа, як вони проходять через ту лужину десь коло першої, сміються й шуткують, але сміху вже не було, як вони зайшли на нашу територію і в ожинник.

Я стояла коло вхідних дверей, дивилася, як вони підходять, а серце мені билося аж десь під горлом. Пам’ятаю, як думала, шо хоч Селени вдома нема — вона пішла до Лорі Ленґіл, — хоч якесь благо. Тогди я стала думати, шо через усі ті чагарі вони скажуть просто, шо хай то всьо йде до сраки, і перестануть шукати скоріше, ніж долізуть до тої старої криниці. Але вони йшли далі. Зненацька я вчула, як кричить Сонні Бенойт: «Чуєш, Ґеррет! Іди сюда! Уже йди сюда!» — і знала, шо ліпше то чи гірше, але Джо знайшли.

Само собою, шо далі був розтин. Вони його провели в той же день, як знайшли, і, певно, він ше тривав, коли Джек з Алішою Фоберами привезли хлопців додому, десь як смеркалося. Піт плакав, але він виглядав зовсім оторопілим, — не думаю, шо він до кінця розумів, шо сталося з його татом. А от Джо-молодший розумів, і як він мене відвів у бік поговорити, я думала, він запитає мене то саме, шо Селена, та вже наладилася говорити ту саму брехню. Але він мене спитав шось геть друге.

— Ма, — каже він, — якшо я радий, шо він умер, Бог мене відправить у пекло?

— Джої, людина не може керувати тим, шо відчуває, і, я думаю, Бог про то знає, — сказала я.

Тут він розплакався і сказав таке, шо розбило мені серце.

— Я пробував його любити, — от шо він мені сказав. — Я все пробував, але він мені не дав.

Я обійняла його так сильно, як могла. Думаю, тогди я найближче була до того, шоби заплакати, за всю ту істо­рію… але маєте пам’ятати, шо я зле спала й ше тогди поняття зеленого не мала, чим воно всьо скінчиться.

Висновки дізнання мали оголосити у вівторок, і Люсьєн Мерсьєр, який завідував тогди єдиним моргом на Літл-Толі, сказав, шо мені нарешті дозволять поховати Джо на «Дубах» у середу. Але в понеділок перед виснов­ками Ґеррет зателефонував і запитав, чи я можу зайти до нього на пару хвилин. Того дзвінка я чекала й боялася, але шо мені ше було робити, то я попросила Селену, шоби нагодувала хлопців на ланч, і пішла. Ґеррет був не сам. З ним ше був доктор, Джон Маколіф. У принципі, я десь такого й чекала, але серце мені всьо одно в грудях опустилося.

Тогди Маколіф був окружним патанатомом. Він вмер через три роки, як снігоочисник врізався в його «фолькс­ваґен-жук». Після того на ту роботу заступив Генрі Браяртон. Якби ту посаду в шістдесят третім займав Браяртон, мені би було набагато легше в голові через ту розмову. Браяртон мудріший, ніж старий Ґеррет Тібодо, але лиш трошка. А от Джон Маколіф… у нього розум був як лампа, шо світить із Батисканського маяка.

Він був щирий бондовий[25] шотландець, який опинився в цих краях відразу, як скінчилася Друга світова, гей-гу берр[26] і всьо таке. Думаю, він, певно, був громадянином Америки, бо докторував і мав посаду окружну, але було добре чути, шо він нетутешній. Але мені то не важило. Я знала, шо прийдеться з ним стрітися, хоч американець він, хоч шотландець, хоч який безбожник-китайоза.

У нього було сніжно-біле волосся, хоч йому й сорок п’ять не було ше, і такі яскраві й різкі сині очі, шо виглядали, як біти на дриль. Як дивився на тебе, то ніби прямо в голову тобі заглядав і складав там думки за алфавітом. Лиш-но я ввиділа, шо він сидить за столом коло Ґеррета, і вчула, як закриваються двері в решту міської канцелярії, знала, шо то, шо буде на наступний день на материку, то і яйця виїденого не варте. Реальне дізнання буде робитися тут, у тій дрібній конторі констебля, де на одній стіні висить календар «Вебер Ойл», а на другій — знимка Ґерретової мами.

— Вибачай, шо турбую тебе в час скорботи, — сказав Ґеррет. Він тер руки, троха нервував, то мені нагадало пана Піза в банку. Але в Ґеррета, певно, було більше мозо­лів на руках, бо звук, шо чувся, як він сував ними туда-­сюда, був гейби тонким наждаком совгали по сухій дошці. — Але доктор, пан Маколіф, має до тебе кілька запитань.

Зі збентеженого виду на лиці Ґеррета, коли той дивився на доктора, було видно, шо він сам не знає, які то запитання, і то мене настрашило ше більше. Мені не подобалося, шо гадки того спритного шотландця настілько серйозні, шо він тримає їх при собі й не дає бідному Ґеррету Тібодо можливості всьо пересрати.

— Прийміть мої щонайглибші кондоленції, мосьпані Сент-Джордж, — каже Маколіф тим своїм густим шотландським акцентом. Він був хлоп невеликий, але всьо одно такий компактний і кріпкий. Мав гарні вусики, такі самі білі, як волосся на голові, був вбраний у вовняний костюм-трійку і не був подібним на місцевих шо за говіркою, шо за виглядом. А ті сині очі свердлили мені чоло, і я ввиділа, шо він до мене ані краплі співчуття не має, шо би він там не балакав. А може, і до нікого він того чуття не мав… і до себе так само. — Я вельми, вельми спочуваю вашому безголів’ю та пені.

«Абсолютно, а якшо я в то повірю, ти мені ше порозказуєш, — подумала я. — Останній раз, шо ти шось там чував, то хіба як треба було в платний виходок зайти, а в тебе шнурочок на копійці тріснув». Але я зібралася з думками й не хтіла ніяк показувати, як мені страшно. Може, він зловив мене, а може, й нє. Мусите пам’ятати, я ж то думала, він мені скаже, шо як вони положили Джо на стіл у підвалі окружної лікарні та розчепірили йому пальці, звідти випав кусочок білого нейлону, клаптик жіночої комбінації. Таке могло бути, нехай, але я не збиралася скулюватися від його очей, шоб він із того тішився. А він звик до того, шо людям незручно, як він на них дивиться. Він то сприймав як належне й любив.

— Дуже вам дякую, — сказала я.

— Чи не були б ви такі ласкаві присісти, мосьпані? — питає він так, ніби ми в його кабінеті, а не в старого переляканого Ґеррета.

Я сіла, а він запитав, чи не даю я йому дозвіл закурити. Я сказала йому, шо лампа й так уже горить, наскілько я виджу. Він засміявся, ніби я шось смішне сказала… але його очі не сміялися. Він дістав із кишені піджака велику чорну трубку з вересу й набив її. Поки то робив, так само не відводив від мене очей. Навіть як затиснув її зубами і з трубки йшов дим, він весь час дивився на мене.