Читати книгу - "Кантика для Лейбовіца, Уолтер М. Міллер-мол."

Молодий чернець, який готувався стати священиком, підвівся, і його помітив тон.

— Мосьпане, мені цікаво, чи відомі вам думки святого Августина[159] з цього питання.

— Не відомі.

— Це єпископ і філософ четвертого століття. Він припускав, що на початку Бог створив усе в їх зародкових формах, включно з фізіологією людини, і ці зародкові форми як є запліднили безформну матерію, що вже потім поступово розвинулася в складніші форми і, нарешті, в Людину. Ви цю гіпотезу ніколи не розглядали?

Усмішку тона можна було би назвати гордовитою, хоча він не висміяв цю пропозицію, вважаючи її за дитячу.

— Боюся, що ні. Але я перевірю, — промовив він з інтонаціями, які свідчили протилежне.

— Дякую, — промовив монах і покірливо зайняв своє місце.

— Ну, а мабуть, найсміливішим дослідженням, — правив далі мудрець, — займається мій друг тон Ессер Шон. Він намагається синтезувати живу матерію. Створити живу протоплазму, використовуючи тільки шість базових складників. Його робота може нас привести… Так? У вас запитання?

У третьому ряду підвівся чернець, котрий уклонився промовцеві. Абат подався вперед, намагаючись роздивитися, хто то був, і на превеликий свій жах упізнав у ньому брата Армбрустера, бібліотекаря.

— Якщо ви будете ласкаві до старої людини, — прокректав монах, монотонно розтягуючи слова, — ось цей ваш тон Ессер Шон, котрий обмежує себе шістьма базовими складниками… дуже мені цікаво. Він теє… може користуватися обома руками?

— Що? Я… — аж раптом учений затнувся і насупився.

— А також, коли ваша ласка, я би спитав, — тріскотів сухий голос Армбрустера, — чи цей видатний подвиг він утнув сидячи, навстоячки або долічерева? Чи, може, верхи на коні, дмучи в дві сурми?

Новіції голосно загиготіли. Абат схопився на ноги.

— Брате Армбрустере, вас уже було попереджено. Вас відлучено від спільної трапези, аж поки не збудете єпитимії. Можете зачекати в Богородичній каплиці.

Бібліотекар іще раз уклонився і тихо вислизнув із зали, скромний, але з тріумфальним поглядом. Абат пробубнів вибачення, але очі тона раптом набули крижаного блиску.

— Насамкінець, — промовив він, — я хотів би коротко окреслити, чого, на мою думку, світ може очікувати від інтелектуальної революції, яка саме розпочинається. — Із пекучим поглядом він озирнув їх усіх, і в його голосі замість буденності забриніли гарячкові ритми.

— Над нами панувало Невігластво. З часу смерті імперії воно сиділо на людськім престолі, не маючи жодного супротивника. Його династії виповнився вік, і його право панувати вважається законним. Минулі мудреці на це погоджувалися. І нічого не робили, щоби скинути його.

Завтра на трон зійде інший державець. За його престолом стоятимуть люди розуму, люди науки, і його міць пізнає цілий всесвіт. Ім’я йому — Істина. Його імперія охопить усю Землю. А владарювання людини над світом відновиться. Від сьогодні мине сто років — і в повітрі літатимуть механічні птахи. Металеві екіпажі бігатимуть по дорогах із штучного каменю. В будинках буде по тридцять поверхів, кораблі ходитимуть під водою, а машини виконуватимуть усю роботу.

— Як таке стане можливим? — Він на мить замовк і понизив голос: — Боюся, так само, як приходять і всі інші зміни. Мені шкода, проте це станеться насильницьким способом — із заворушеннями, вогнем і гнівом, оскільки мирним способом на світі не відбувається жодна зміна.

Він роззирнувся під тихе бурмотіння зали.

— Так буде. Хоча ми такого й не хочемо.

— Але чому?

— Через панування Невігластва. Бо хто на престолі — той наживається та збагачується разом зі своїми спільниками. Вони — придворні невігластва. В його ім’я вони, обманюючи, визискують і керують, озолочуються та поширюють свою владу. Навіть писемність їм страшна, адже писане слово — це ще один шлях спілкування, що може згуртувати їхніх ворогів. Їхня зброя гостра, і вони добре нею орудують. Якщо їхнім інтересам щось загрожуватиме, вони ввергнуть світ у війну, після якої насильство чинитиметься аж доти, поки нинішній суспільний лад не розсиплеться на порох, а на його місці не постане новий соціум. Мені прикро, але я так бачу.

Від цих слів аудиторія спохмурніла. Усі сподівання дома Пауло розвіялися, оскільки пророцтво надавало гіпотезам ученого конкретної, зримої форми. Тонові Таддео відомі войовничі амбіції свого монарха. В нього був вибір: схвалювати їх, не схвалювати їх, ставитися до них як до безтілесного явища, опанувати котрим немає жодної змоги, як неможливо вплинути на повінь, голод або смерч.

Певно, тоді він прийняв їх як неминучі — аби позбавити себе необхідності давати їм моральну оцінку. «Нехай буде кров, залізо й плач…»

Хіба могла така людина втікати від власної совісті та зрікатися своєї відповідальності? Ще й так легко! В абатові нуртувала буря.

Та потім до нього повернулися слова: «І стерпів Господь Бог мудреців тогочасних, котрі опанували вміння, якими можна було знищити цілий світ…»

Він також стерпів те, що вони знали і спосіб його порятувати і, як завжди, дозволив їм вибирати самим. І, можливо, вони зробили той самий вибір, що тон Таддео зараз. Умити руки перед натовпом. Аби їх самих не розіпнули.

Але все одно розп’яття їх не минуло. Честі вони не вберегли. Для всіх і для кожного завжди — бути прицвяхованим, повисіти на хресті, а якщо зірвешся, тебе доб’ють…

Раптом запанувала тиша. Вчений замовк.

Абат кліпнув і поглянув у залу. Половина товариства витріщилася на вхід. Спершу він нічого не міг роздивитися.

— Що там? — зашепотів він до Ґолта.

— Бородатий стариган у якомусь укривалі, — прошипів той. — Схожий на… ні, він би не…

Дом Пауло підвівся і підійшов до краю помосту, прикипівши поглядом до ледве окресленої постаті в тінях. І неголосно гукнув:

— Бенджаміне?

Постать поворушилася. Щільніше загорнула в укривало кощаві плечі та неквапом пошкутильгала до світла. Знову зупинилася, щось пробурмотіла, розглядаючи залу, а потім її очі натрапили на вченого за кафедрою.

Обпираючись на криву патерицю, старий і кривий привид почвалав до трибуни, не зводячи погляду з чоловіка, який за нею стояв. Тона Таддео це дещо спантеличувало, однак спершу веселило, та коли ніхто не сказав ні слова, а немічна примара підійшла ближче, він нібито аж сполотнів. Обличчя бородатої старожитності горіло переможною люттю якихось страстей, а очі несамовито палали, на відміну від життя, вогник якого давно вже мав згаснути в цьому тілі.

Дід підійшов до самої кафедри і зупинився. Його очі мружилися на приголомшеного промовця. Губи затремтіли. Він посміхнувся. Потягнувся тремтячою рукою до вченого. Тон відсахнувся, рохнувши від огиди.

Але відлюдник був спритний. Він стрибнув на