Читати книгу - "Згадай, Мері Горн"

Мелодія будильника вирвала мене зі сну. Я потягнувся до телефону та вимкнув його. Полежавши іще хвилин із десять я все ж таки підвівся. Сонно покрокував до ванни, де вмився і переодягнувся у спортивне. У своїй кімнаті одягнув годинник, взяв телефон і увімкнути навушники із блютузом. Все ж, Каміла точно більше віддає перевагу бігу із хоча б якоюсь мелодією.

Виходячи з кімнати я кинув погляд на папки котрі стояли на робочому столі. Вчора, здається вже сьогодні я кинув їх тільки о третій ночі. Ну, три години сну пояснюють мою теперішню сонливість.

Я пройшов декілька метрів і зайшов до кімнати зведеної сестри. Вчора, мені була мега весело з нею. У ресторані ми пообідали, в офісі я іще попрацював декілька годин, хоча Каміла котра старанно щось розглядала у телефоні та прикушувала нижню губу точно не давала зосередитися. А потім все ж, коли я зрозумів що роботи не буде ми пішли до Діани, потім Дмитра, а тоді і поїхали додому.

Як і очікувалося, Каміла і досі спала. Я ледь посміхнувся. Вона виглядала настільки мило. Я хвилину постояв спостерігаючи за нею, а тоді поплескав у долоні, а дівчина здригнулася.

- Пора вставати, сонна дюймовочка.

Я знав що вона біситься коли я так її називаю. Але все ж, мені це подобалося. І я бачив що їй не так же і образливо.Дівчина злісно видихнула.

- Макс, ну май совість. Я вчора пристала на твою пропозицію.

Я хмикнув.

- Ти сказала що обдумаєш. Це раз. А два, те що ти моя дівчина не скасовує того що я твій тренер. І це тільки вранішні пробіжки. Ми іще навіть до спортзалу не дійшли, бо в мене зараз не так багато часу.

Дівчина подивилася на мене і нахмурила брови.

- Гаразд, я сказала що подумаю. Чи не страшно тобі що я відмовлю?

Я криво посміхнувся дивлячись на неї. Страшно? Я вже знаю що вона погодилася. А її реакція коли я засунув руку у піджак точно говорила все сама за себе. І те, що вона в той же моментне зіскочила із моїх ніг так само.

- Одягайся, я чекаю тебе за десять хвилин внизу.

Я розвернувся, щоб рушити до виходу, але навздогін почув

- П'ятнадцять. Як мінімум.

Я зупинився повернувшись до неї.

- Як максимум.

Дівчина закотила очі, а я закрив двері та пішов на низ. Ліда як і завжди уже була на кухні.

- Доброго ранку, - привітався я до неї на що отримав ранкову посмішку.

- Доброго. Як спалося?

- Нормально. Як завжди.

Вона посміхнулася повертаючись до плитки де парувала картопля.

- Макс, я хочу тебе про дещо попросити.

- Я вас уважно слухаю.

Лідія знову повернулася до мене і наші погляди зустрілися. Моментами, я розумів чому батько вибрав Лідію. А моментами мені все ж було прикро за його зміну матері на інші жінку. Але...напевно я в минулому просто це відпустив, адже зараз мене мало що хвилювало у цій темі.

- Можеш після школи забрати Дениса. І...

Жінка затнулася прикушуючи губу.

- І? - спитав я запитально піднявши брову.

- Мені вчора дзвонила його вчителька. Жалілася, що він знову чіпляється до однієї дівчинки. Я говорила з ним, і Георгій говорив, і Катя, але...

- Не допомагає. - зробив я висновок посміхаючись.

- Так. Дивно просити це у тебе. Але, ти єдиний з кого він бере приклад. Так було з першого дня. Він хоче стати таким як і ти і якщо чесно моментами я не дуже сильно цього хочу, але все ж, ясно що Денис не може бути чиєюсь копією. Я веду це до того, щоб...

- Щоб я поговорив з ним на тему поведінки з дівчатами і щоб він перестав до них чіплятися у цих його не зовсім милих методах. Я зрозумів. - перебив я жінку посміхаючись і отримав відповідь на посмішку.

- Я готова, доброго ранку мамуся. - почули ми за спиною і я зрозумів що це Каміла.

Вони з мамою обійнялися і ми пішли на пробіжку. Цього разу я простягнув їй навушник щойно ми вийшли з будинку. Я ввімкнув рандомний плейлист і ми побігли знайомим мені маршрутом.

- Від коли ти почав бігати? - спитала Каміла.

- Ну...я почав не зовсім із власної ініціативи. Михайло роблячи ранішній обхід завжди приходив до мене останнім чином. Ми ішли на стадіон позаду клініки і він заставляв мене пробігати певну дистанцію. Спочатку це була одне коло, але я і його не подужав. А пізніше вже і він разом зі мною біг. Найбільше що було, це вісім кіл.

Я посміхнувся. Все ж, лікар мені дістався впертий.

- Він справді незрівнянний у своїй впертості.

Я хмикнув.

- Це точно. Він і тебе лікував спочатку?

Дівчина заперечливо похитала головою.

- Я до ладу не пам'ятаю всього. Прокинулася у клініці, мене достатньо скоро відпустили додому. З Михайлом я познайомилася коли тебе перевезли додому. Він був настільки оптимістичним. Єдиним в принципі з усіх лікарів.

Я глянув на дівчину.

- Тобі іде посмішка, Олаф. - сказав я.

Дівчина кинула на мене злісний погляд.

- Взагалі то, сьогодні я без куртки.

Я посміхнувся.

- Бачиш, моя методика дає прогрес.

- Не будь настільки самовпевненим, - відказала дівчина.

Я посміхнувся.

- Якщо людина не впевнена сама у собі, то хто буде впевнений у ній?

Дівчина хмикнула. Напевно, це можна зарахувати за згоду. Між нами запала тиша, а у вусі одна пісня змінилася на іншу. Здається, я її десь чув. Тільки...не можу пригадати де. Каміла посміхнулася і почала тихо приспівувати. У скронях почало тиснути, а все навколо мутніти. Дорога почала розмиватися, а дихання збилося. Я зупинився і натиснув на навушник зупиняючи мелодію. Руки потягнулися до голови, котра здається от-от розвалиться.

Наче кадри з фільму, я побачив як Каміла виходить з медичного у білій сорочці та спідниці із сумним виразом обличчя. Потім пам'ятаю як зайшов до її кімнати у квартирі. А тоді...ми разом на дивані зі словником шукаємо потрібні слова.

"Я більше ніколи не співатиму англійські пісні не знаючи їх перекладу"

А опісля...ранок і її голова на моєму плечі