Читати книгу - "Дитинство. Молодість. Літня пора, Джон Максвелл Кутзее"

Нової Зеландії, що теж мала математичну освіту, а насправді він силкувався зрозуміти, що діється, й погано виконував письмові вправи. Наприкінці першого тижня стажери писали контрольну роботу, і він насилу впорався з завданням. Інструктор незадоволений ним і не вагається висловити своє невдоволення. Джон опинився у світі бізнесу, а в світі бізнесу, як з’ясовує він, немає потреби бути чемним.

Щось у програмуванні збиває його з пантелику, проте навіть бізнесмени в групі не мають із ним ніякого клопоту. В своїй naïveté, наївності, Джон гадав, ніби комп’ютерне програмування пов’язане зі способами перетворення символічної логіки і теорії множин у цифрові коди. Натомість ідеться лише про товарні запаси та їхнє зменшення, про клієнта А і клієнта Б. Із не меншим успіхом він міг би бути й клерком, що сортує карти в колоди, і учнем станційного робітника.

Наприкінці третього тижня Джон пише свою останню контрольну, без відзнак виконує завдання, і його переводять на Ньюмен-стріт, де він сидить за столом у кімнаті з дев’ятьма іншими молодими програмістами. Всі меблі в кімнаті сірі. В шухляді столу він бачить папір, лінійку, олівці, точило для олівців і маленького щоденника ділових зустрічей у чорній пластиковій палітурці. На палітурці статечними літерами написано слово «ДУМАЙ». На столі в начальника в його комірчині поряд із головною кімнатою стоїть табличка з написом «ДУМАЙ». Слово «ДУМАЙ» — девіз компанії «ІВМ». Характерною рисою компанії, як йому дають зрозуміти, є те, що вона нещадно зосереджується на потребі думати. Її працівники повинні думати всякчас, а отже, дорівнятися до ідеалу засновника компанії Томаса Джона Вотсона. Працівники, які не думають, не належать до компанії, що є аристократом у світі бізнес-машин. У своїй штаб-квартирі у Вайт-Плейнсі, штат Нью-Йорк, компанія «ІВМ» має лабораторії, де здійснюють більше найсучасніших досліджень у сфері комп’ютерної науки, ніж в усіх університетах світу разом. Ученим у Вайт-Плейнсі платять щедріше, ніж університетським професорам, їх забезпечують усім, що може їм знадобитися. А за це вимагають від них тільки думати.

Хоча контора на Ньюмен-стріт має працювати від дев’ятої до п’ятої, Джон невдовзі з’ясовує, що там невдоволено суплять брови, коли чоловіки-службовці виходять рівно о п’ятій. Жінки, яким ще треба дбати про родину, можуть іти рівно о п’ятій без докорів, а від чоловіків сподіваються, що вони працюватимуть принаймні до шостої. Коли трапляється якась нагальна робота, вони можуть працювати цілу ніч, зробивши лише перерву, щоб зайти до якоїсь пивниці. Джон не любить пивниць і тому просто працює далі. Він рідко повертається додому раніше десятої години.

Він в Англії, в Лондоні, має належну роботу, кращу за просте вчителювання, отримує добру платню. Він утік із Південної Африки. Все складається добре, він досяг своєї першої мети, він повинен бути щасливим. Насправді минають тижні, а він почувається дедалі нещаснішим. У нього трапляються напади паніки, які він долає на превелику силу. На роботі оку ніде відпочити, бо всюди пласкі металеві поверхні. Під світом неонових ламп, які не дають тіні, він відчуває, що нападають на саму його душу. Офісна споруда, невиразний блок із бетону і скла, здається, пускає якийсь газ без запаху і кольору, і той газ проникає йому в кров і змушує його ціпеніти. «ІВМ», може присягтися Джон, убиває його, перетворює на зомбі.

Проте піддаватися не можна. Барнетгіллська середня загальноосвітня школа, Ротемстед, «ІВМ»: він не наважується зазнати краху втретє. Зазнавши, він би дуже скидався на свого батька. Через сіре й бездушне посередництво «ІВМ» реальний світ випробовує його. Він мусить загартувати себе, щоб витримати.

6

За порятунок від «ІВМ» Джонові править кіно. В кінотеатрі «Everyman» у Хемпстеді його очі розкрилися на фільми з усього світу, імена режисерів зовсім нові для нього. Він переглянув усі фільми під час сезону Антоніоні. У фільмі під назвою «Затемнення» жінка блукає вулицями випаленого сонцем, безлюдного міста. Вона стривожена, перелякана. Чим вона перелякана, Джон не годен визначити, її обличчя не розкриває нічого.

Та жінка — Моніка Вітті. Досконалі ноги, чуттєві вуста і розсіяний погляд Моніки Вітті не дають йому спокою, він закохується в неї. У своїх снах він бачить, як саме його, обравши з-поміж усіх чоловіків світу, вирізнили, щоб він був для неї втіхою та підтримкою. Стукіт у двері. Перед ним стоїть Моніка Вітті, піднісши пальця до вуст, щоб він мовчав. Він ступає вперед, пригортає її. Час зникає, він і Моніка Вітті єдині.

Але чи справді він той коханець, якого шукає Моніка Вітті? Чи буде він бодай трохи кращим за чоловіків у її фільмах і нарешті вгамує її тривогу? Він не певен. Навіть якби він знайшов кімнату для них двох, таємний притулок у якомусь спокійному, повитому туманом кварталі Лондона, він підозрює, що вона однаково підведеться о третій годині ранку, сяде під світлом єдиної лампи й віддасться роздумам, стане здобиччю страху.

Страх, яким обтяжені Моніка Вітті та інші герої Антоніоні, належить до типу, з яким Джон анітрохи не знайомий. Насправді це взагалі не страх, а щось набагато глибше: моторошний жах. Йому б хотілося відчути смак цього жаху, щоб знати, який він. Але, хоч як намагається, він не може знайти у своєму серці нічого, що можна було б назвати моторошним жахом. Цей жах, здається — європейська, суто європейська риса, він ще має знайти собі шлях до Англії, вже не кажучи про англійські колонії.

В одній статті в газеті «Observer» жах, зображений у європейському кіно, пояснили страхом перед ядерним знищенням, а також непевністю, яка стала наслідком смерті Бога. Джон не переконаний. Він не може повірити, що саме воднева бомба або нездатність Господа озватися до Моніки Вітті посилає її на вулиці Палермо під гнівну червону кулю сонця, тоді як вона з не меншим успіхом могла б лишитися в прохолодному готельному номері й кохатися з якимсь чоловіком. Хоч яке тут справжнє пояснення, воно має бути набагато складнішим.

Жах дошкуляє і персонажам Інґмара Берґмана. Саме він становить причину їхньої непоправної самотності. Проте, говорячи про жах в Інгмара Бергмана, «Observer» рекомендує, що до нього не слід ставитися надто серйозно. Він відгонить претензійністю, пише газета, це афектація, не позбавлена зв’язку з довгими північними зимами, з ночами тяжкої пиятики і похмілля.

Джон починає розуміти, що навіть начебто ліберальні газети — «Guardian», «Observer» — ворожі життю духу. Поставши перед чимось глибоким і серйозним, вони квапляться насміхатись, затирати все якимсь дотепом. Тільки в невеличких анклавах, як-от на третій програмі радіо, до нового мистецтва — американської поезії, електронної