Читати книгу - "Від Малоросії до України, Микола Юрійович Рябчук"

[9] Insight, 24 April 1995.

[10] Григорій Грабович, "Україна: підсумки століття", Критика, №11 (Листопад 1999), с.6.

[11] The New York Review of Books, 24 February 2000, p. 45.

[12] The New York Review of Books, 24 February 2000, p. 44.

[13] The New York Review of Books, 24 February 2000, p. 43.

[14] Див., наприклад, суперечливу, але влучно названу книжку британського дослідника Ендрю Вілсона «Український націоналізм 1990-х: вірування меншини» та її критичний аналіз у розд. 7 цієї книги. Пор. також результати різноманітних соціологічних опитувань: за останніми даними, лише 35% респондентів вважають себе передусім громадянами України, натомість 39% ототожнює себе передусім з місцевістю (містом, селом, регіоном) проживання, і ще 10% - з колишнім СССР тощо (День, 9 лютого 2000, с.1). За репрезентативним опитуванням Інституту соціології та фірми «Соціс-Ґелап», націоналісти в Україні мають найнижчий показник довіри (1,8 за п'ятибальною шкалою) з-поміж усіх політичних сил, державних і недержавних інституцій, їм довіряє лише 7% опитаних, не довіряє 73%, і 20% не має визначеної думки. (Політичний портрет України. Бюлетень Фонду "Демократичні ініціативи", №17, 1996, с.77).

[15] Оточені над річкою Солоницею біля Сули козаки погодилися скласти зброю й видати полякам своїх старшин, аби порятувати свої родини, які були при них у таборі. Проте поляки порушили обіцянку і винищили, по суті, весь обеззброєний табір. «Солоницька різня стала першим засівом майбутньої непримиренної ненависті між українцями й поляками. Як напише згодом П. Куліш, саме тут, на Солониці, "народилися оті страхітливі лицарі Хмельниччини", і, як погодиться з ним сучасний польський історик Збіґнєв Вуйцик, "можливість розумного розв'язання козацького питання впала до нуля". Наталя Яковенко, Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII століття (Київ: Генеза, 1997), с.158.

[16] И. Голенищев-Кутузов, Славянские литературы (Москва: Художественная литература, 1973), с.149. Хоча російський учений говорить тут нібито лише про ситуацію у Литві, трохи далі (на с.150) він поширює свої узагальнення на цілу Річ Посполиту: «Релігійна терпимість у Польщі й Литві за сина Сигізмунда І - Сигізмунда-Августа - єдина в Європі XVI століття (якщо не рахувати Трансильванії). Значною мірою цю політику Ягеллонів продовжив трансильванський князь Стефан Баторій, ставши польським королем, хоча він і покровительствував єзуїтам. Сигізмунд III Ваза перейшов до системи примусу й гноблення іновірців, яка й стала однією з причин політичних невдач Польщі у XVII столітті».

[17] Див. передусім Charles J.Halperin, "The Ideology of Silence: Prejudice and Pragmatism on the Medieval Religious Frontier," Comparative Studies in Society and History, vol.26, no.3 (July 1984), p.442-466.

[18] Charles J.Halperin, Russia and the Golden Horde. The Mongol Impact on Medieval Russian History (Bloomington: Indiana University Press, 1987), p.6.

[19] Яковенко, Нарис… с.89, 174. «Щоб опукліше уявити переміну просторово-політичних орієнтацій, - пояснює там-таки дослідниця, - варто нагадати, що населення Русі впродовж XVI ст. найчастіше окреслювалося збірним словом Русь, а не поняттям руський народ, а Оріховський визначав себе як представника руського племені польської нації (gente Ruthenus, natione Polonus)». Натомість через кілька десятиліть інший автор уже «оповідає історію не племені (gens), а народу (populus)», «локалізує народ доблесних русів і географічне, й історично, і психологічно в межах українських воєводств, протиставляючи його сусідам».

[20] Яковенко, Нарис… с. 175

[21] «Центр» є тут своєрідною метафорою на означення підставової ціннісної системи, сукупністю об'єднуючих суспільство вірувань і цінностей, із якої члени спільноти черпають свою ідентичність. Мар'яна Рубчак звертає увагу також на друге значення «центру» - як «головної інституціональної системи», тобто уособлення соціальне утворених владних інституцій, здатних передавати у спадок підставові цінності даного суспільства. Див. Edward Shils, Center and Periphery: Essays in Macrosociology (Chicago & London: University of Chicago Press, 1975), p. ix-xii.

[22] Мар'яна Рубчак, "Від периферії до центру: розвиток української національної самосвідомості у Львові XVI століття", Філософська і соціологічна думка, №1, 1993, с.99, 111-2. Див. також перші два розділи її статті "Українці у вигнанні: забуття тепла батьківського вогнища", Політологічні читання, №1, 1995, с.115-40.

[23] Хоч на перших порах і тут бунт проти політичного «центру» обставляється характерними релігійними аргументами: «Цар московський узяв верх над усіма москалями… кланяючись татарам, і ноги ціловав ханові татарському, бусурману, щоб допоміг йому держати в неволі неключимій народ московський, християнський. І одурів народ московський і попав у ідолопоклонство, бо царя свого нарік богом, і усе, що цар скаже, те уважав за добре, так що цар Іван у Новгороді душив та топив по десятку тисяч народу, а літописці, розказуючи те, звали його христолюбивим» (Книга буття українського народу, 72-73). Утвердження власної «центральності» подається тут не як виклик наявному «центрові», а радше як вимушений крок, зумовлений його (центру) деградацією й виродженням: «І цар, і панство не слов'янським духом сотворено, а німецьким або татарським. І тепер у Росії хоч і є деспот цар, одначе він не слов'янин, а німець, тим і урядники у його німці; оттого і пани хоч і єсть в Росії, та вони швидко перетворюються або в німця, або в француза, а істий слов'янин не любить ні царя, ні пана, а любить і пам'ятає одного бога Ісуса Христа, царя над небом і землею» (Книги, 99). Ціла програма раннього українського націоналізму подається таким чином як своєрідний міленарний проект - порятунку слов'янського світу включно з Московщиною, де Україні, однак, відведено центральну, месіанську роль: «І встане Україна з своєї могили, і знову озоветься до всіх братів своїх слов'ян, і почують крик її, і встане Слов'янщина, і не позостанеться ні царя… ні пана… ні холопа… Тоді скажуть всі язики, показуючи рукою на те місце, де на карті буде намальована Україна: "От камень, его же не брегоша зиждущии, той бисть во главу"» (Книги, 108-109). Див. докладніше про це у розд. 6 цієї книги.

[24] Anthony J.Smith, National Identity (Reno, Las Vegas & London: Universtity of Nevada Press, 1991), p.51.

[25] Див., зокрема, блискучу типологію націоналізмів у статті Богдана Стефанеску «Про "хороші" та "погані" націоналізми» (Критика, №9, 1999), а також ґрунтовний огляд проблематики у кн. Георгій Касьянов, Теорії нації та націоналізму