Читати книгу - "Маленькі жінки. I частина"

– І треба ж було мені народитися саме в листопаді, – відгукнулася Джо.

– Ну то що? Адже якщо в листопаді відбудеться що-небудь хороше, ми, навпаки, вважатимемо його найкращим місяцем, – сказала Бет, яка намагалася в усьому знаходити позитивні сторони й не робила винятку навіть для вогкого листопада.

– Твоя правда, Бет. Але в тому-то й біда, що в нашому будинку давно не відбувається нічого хорошого, – похмуро промовила Мег. – Працюємо, працюємо, і все тут. Ніяких змін і навіть радощів на нашу долю особливо не випадає.

– Ну, ти й похмура сьогодні! – вигукнула Джо. – Втім, чого дивуватися! Ти бачиш, як інші твої однолітки спокійно собі розважаються і ні про що не піклуються. А в тебе є тільки робота. Як би мені хотілося тобі допомогти! Але я поки можу влаштовувати тільки долі своїх героїв. От якби я могла й тобі влаштувати все на свій розсуд! Ти в нас красива й добра. Тому я змусила б якусь багату родичку заповідати тобі свої статки. Перетворившись на багату наречену, ти б покинула рідні краї, де бачила одну лиш бідність, і влаштувалася б за кордоном. Щоправда, потім повернулася б. Але вже мала б дзвінкий титул і потрясла всіх розкішшю й елегантністю.

– Зараз про таку спадщину можна навіть не думати, – сумно відповіла Мег. – Юнак із бідної сім’ї ще може сподіватися, що самостійно заробить собі на життя. А бідним дівчатам тільки й залишається, що шукати багатого нареченого. Ні, ми живемо в дуже несправедливому світі.

– Нічого, ми з Джо всіх вас зробимо багатими. Ось тільки почекайте ще років десять, і самі побачите, – впевнено сказала Емі, яка сиділа в куточку й ліпила з глини фігурки людей, птахів та інші цікаві речі. Ці статуетки Ханна називала «пасочками».

– Моя ж ти мила! – відповіла Мег. – Це дуже зворушливо з твого боку, але тільки ось чекати доведеться довго. Та, зізнаюся, я не дуже-то й вірю в силу чорнила та «пасочок».

Мег знову втупилася у вікно. Джо підперла руками голову, а погляд її зробився напрочуд меланхолійним, Емі ж ще енергійніше взялася за свої фігурки.

– І все-таки зараз станеться цілих дві приємних події, – глянувши у вікно, оголосила Бет. – Мармі повертається додому, а через сад до нас біжить Лорі. Гадаю, з якоюсь доброю звісткою, – усміхнулася вона.

Пані Марч і Лорі увійшли до вітальні одночасно.

– Дівчата, а листа від тата не було? – як завжди, запитала пані Марч.

А Лорі прямо з порога почав умовляти:

– Поїхали кататися, будь ласка! Я вас благаю. Я весь ранок займався математикою, і тепер у мене мізки набакир! День, звичайно, сьогодні похмурий, але повітря прекрасне. Я збираюся відвезти пана Брука додому, тож поїхали разом. Нехай хоч сніг піде, в екіпажі нам все одно буде весело й затишно. Пішли, Джо. І вас, Бет, запрошую з нами.

– Звичайно, поїхали, – з готовністю погодилися Джо, Бет і Емі.

– А я зайнята, – заявила Мег і дістала великий кошик з роботою. Вони з матір’ю вирішили, що їй вже не варто часто їздити в екіпажі з молодим чоловіком поряд.

– Ну а ми будемо готові за хвилину! – крикнула Емі й побігла відмивати руки від глини.

– Чи можу я бути вам чимось корисний, пані Марч? – запитав Лорі, ласкаво дивлячись на жінку.

– Дякую, любий. Мені нічого не потрібно. Якщо тільки вам не важко буде на зворотному шляху заїхати на пошту. Зазвичай в цей день я отримую листи від чоловіка, а сьогодні чомусь листоноша не прийшов.

Не встигла вона це сказати, як задзеленчав дзвінок листоноші, а за мить до вітальні ввійшла Ханна. Вона потрясла перед пані Марч якимось листком і злякано промовила:

– Телеграма, пані.

Ханна простягла листок із таким виглядом, ніби боялася, аби він не вибухнув у неї в руках. Почувши слово «телеграма», пані Марч вихопила у Ханни бланк. Ось, що вона там побачила:

«Пані Марч! Змушений повідомити, що ваш чоловік серйозно хворий. Виїжджайте негайно. Доктор С. Хейл. Госпіталь “Бленк”. Вашингтон».

Ноги в пані Марч підкосилися, і вона впала у крісло. Лорі прожогом кинувся на кухню за водою, а дочки обступили матір. Джо взяла з її рук телеграму і глухим від переляку голосом прочитала написане сестрам. Тихе зітхання пронеслося по вітальні, й знову запанувала гнітюча тиша. Однак вже за мить пані Марч опанувала себе.

– Зараз же їду до Вашингтона, – твердо сказала вона. – Може, я не застану тата в живих, але навіть якщо це трапиться, в мене є ви, мої дівчатка. Ви допоможете мені впоратися…

Тут голос її затремтів, вона закрила обличчя руками. Дівчата теж не витримали й розридалися. Першою отямилася Ханна:

– Господи! Помилуй нашого дорогого пана! Не будемо витрачати час на сльози. Я йду збирати ваші речі, пані Марч. Поспішайте й ви.

Приклад Ханни подіяв на всіх благотворно.

– Вона має рацію, – відгукнулася пані Марч. – Нам нема коли лити сльози. А ну, дівчатка, опануйте себе. Дайте мені зібратися з думками.

І пані Марч, випроставшись у кріслі, намагалася збагнути, що слід зробити передовсім.

– Де Лорі? – нарешті промовила вона.

– Я тут, пані, – пролунав голос із сусідньої кімнати, куди Лорі пішов, щоб не бентежити сімейство своєю присутністю. – Прошу вас, скажіть, що я можу для вас зробити?

– Надішліть телеграму, що я виїжджаю. Наступний поїзд відходить рано вранці. На ньому я й поїду до Вашингтона.

– А що ще треба зробити? Коні готові. Я можу поїхати куди завгодно, – сказав Лорі. Він з радістю помчав би зараз хоч на край світу, якщо це чимось допомогло б його друзям.

– Відвезіть ще записку тітоньці Марч. Джо, дай мені перо й папір.

Джо вирвала сторінку із зошита, потім присунула стіл до крісла, на якому сиділа пані Марч. Джо прекрасно розуміла, що мати хоче попросити в тітоньки Марч грошей у борг – без них неможливо вирушати в таку далеку подорож. А сама вона була готова на що завгодно, аби тільки допомогти матері дістати побільше грошей.

– Ну що ж, їдьте, мій милий. Тільки не женіть, як божевільний, – застерегла пані Марч. – У вас досить часу.

Проте пані Марч сказала це дарма. За хвилину вона побачила, як Лорі пронісся повз вікна вітальні верхи на коні.

– А ти, Джо, піди-но в майстерню і передай пані Кінг, що я не зможу прийти. А по дорозі зайди, будь ласка, в крамницю – я зараз складу список, що треба купити. Це знадобиться для догляду за татом. У госпіталях часто