Читати книгу - "Регент. Право сильного, Анні Кос"

Адже знав же, що хлопчика потрібно охороняти вдень і вночі, був упевнений, що на нього полюватимуть. Поіменно міг назвати тих, хто мав достатньо зухвалості, щоб наважитися підняти руку на дитину. Перевіряв звіти людей, які стежать за кожним членом ради вдень і вночі. На власні очі бачив підземні тунелі й таємні ходи, припускав, що й у палаці можуть бути такі ж.

І все одно мало не втратив Аділя. Ледь не занапастив Арселію, прекрасну та ніжну лілію з пустелі. Свою Арі.

Ось вона, лише за п'ять кроків, спить у його ліжку, руку простягни — відчуєш тепло дихання. Дня не минуло з того моменту, як вона світилася від щастя й надії. Стільки вогню й пристрасті було в її танці, скільки тепла в погляді! Адже не примарилося ж йому насправді: вона дивилася на нього — на нього єдиного! — серед сотень людей.

В Ульфа зуби зціпило від злості на самого себе, від усвідомлення того, з якою легкістю він зруйнував магію вчорашнього дня, як спершу образив цю дивовижну жінку недовірою і ревнощами, а потім ледь не став причиною її смерті.

Арі кинула йому в обличчя страшні звинувачення. Обманщик. Брехун. Не захистив тоді, коли вона так цього потребувала. І вона має рацію, тисячу разів... Пихатий дурень. Бовдур. Вбив собі у голову, що йому дозволено проявити почуття, підштовхнув ворогів до дій. Та йому саме місце в якомусь усіма забутому гарнізоні, а не тут, на посеред палацу поруч із нею.

Чи згадає вона про сказане на ранок? Чи захоче поглянути на нього, чи обдарує словом? Чи мовчки піде, обійшовши, як брудну калюжу, як нікчемну, жалюгідну людину?

Це все одна довга, жахлива помилка. Треба було із самого початку залишити це гниле місце. Виїхати. Кинути імперію, хай би ці голодні пси перегризлись на смерть. Але хто ж знав, що північний вовк, відомий своєю розважливістю, виявиться прив'язаний не до столиці, трону й колосальної влади, а ось до цієї тендітної, вразливої жінки та її сина.

Знати б заздалегідь, як справа обернеться, забрав би їх обох і відвіз у гори, у високий і прекрасний Кінна-Тіате, сховав за неприступними білими стінами, подарував би спокій та щастя. Аби знати, аби знати... Що тепер міркувати про нездійсненне?

Втома поступово брала своє. Тиша тиснула на вуха, дурманила свідомість, позбавляла волі, затягуючи в липкі обійми тривожного сну. До світанку залишалося зовсім небагато. Можна було відпочити. Потрібно було відпочити, щоб мати завтра сили жити і продовжувати боротися. За себе. За Арі. І за своє право бути щасливими.