Читати книгу - "За межі мовчазної планети. Переландра"

сісти в човен, вибираються до Мелділорна помирати. На тій планеті ніхто не помирає передчасно, крім хіба тих, хто гине, полюючи на гнакру. Кожен проживає стільки, скільки відведено його расі, і провістити смерть у них так само легко, як у нас — народження. Ціле селище знало, що ті троє помруть того року і місяця, ба більше — зовсім просто можна було передбачити, що це станеться саме того тижня. І ось вони попливли до Оярси, де отримають останнє напуття, помруть і будуть «розплочені». Мертве тіло існує на Малакандрі лишень кілька хвилин; там немає ні гробів, ні гробарів, ні кладовищ, ні закладів, що пропонують ритуальні послуги. Долина врочисто їх проводжає, та я не бачу ні печалі, ні сліз. Вони не сумніваються у своєму безсмерті, і друзі-однолітки не знають розлуки. Ровесники приходять на світ і покидають його разом. Перед смертю немає страху, а після неї — тління.

Друга сцена — нічна. Я купаюся разом із Гйої у теплому озері. Він сміється з мене: надто вже незграбно бовтаюся я у воді, адже звик до важчого світу, тому не можу як слід зануритися, щоб попливти вперед. По тому я бачу нічне небо. Воно здебільшого дуже подібне на наше, хіба лиш трохи глибше і темніше, а зорі — яскравіші; проте на західному небосхилі діється щось таке, що годі описати за допомогою земних аналогій. Уявіть собі збільшений Чумацький Шлях — приміром, ви бачите його через найпотужніший телескоп найяснішої ночі. А тепер уявіть, що він не перетинає все небо, а здіймається, як сузір’я, над гірськими вершинами. Пломенисте намисто осяйних світил поволі підноситься вгору, аж доки заполонює собою п’яту частину неба, а між ним і обрієм залягає довгий темний пояс. Воно таке яскраве, що дивитися на нього довго неможливо, та це лишень початок. За видноколом криється ще щось, бо над краєм гарандри палахкоче ледь не справжня заграва, ніби звідти зараз випірне місяць. «Агігра!» — кричить Гйої; з темряви йому відповідає чимало уривчастих голосів. І ось з-за обрію з’являється істинний цар ночі, що торує свій шлях через дивовижну галактику на західному обводі неба; її світло блідне у порівнянні з його сяйвом. Я відводжу очі, бо цей невеличкий диск набагато яскравіший, ніж місяць уповні. Увесь гандраміт купається в безбарвному світлі; я можу порахувати стебла рослин у лісі на протилежному березі озера і розгледіти, що нігті у мене на руках брудні та поламані. І я здогадуюсь, що переді мною — Юпітер, який сходить за поясом астероїдів, на сорок мільйонів миль ближче, ніж коли-небудь доводилося бачити людині. Втім, малакандрійці сказали б «перед астероїдами», бо мають химерну звичку іноді вивертати Сонячну систему навиворіт. Вони називають астероїди «танцівниками на порозі Великих Світів». Великі Світи — це планети, як ми сказали б, «за» астероїдами. Ґлундандра (Юпітер) — найбільша з них і має для малакандрійців неабияке значення, хоч я так і не з’ясував достеменно, яке саме. Вона — «осереддя», «великий Мелділорн», «престол» і «торжество». Їм, звісно, добре відомо, що ця планета не заселена (принаймні, істотами планетарного типу), і вони далекі від усіляких язичницьких ідей, що там, мовляв, живе Малелділ. Так чи так, а з Юпітером пов’язаний хтось дуже важливий чи щось дуже важливе; як завше, «на таких речах краще знаються сероні». Проте мені цього ніколи не розповідали. Либонь, найдоречніше згадати тут слова того автора, про якого я вам говорив: «Бо добре сказано про великого Африкана, що він ніколи не був менш самотнім, ніж тоді, коли був самотнім; відтак, згідно з нашою філософією, немає в цілому Всесвіті місця менш відлюдного, ніж те, що його йменує відлюдним простолюд, позаяк відсутність людей і звірів означає лишень повноту перебування істот вищих».

Детальніше про це, коли ви приїдете. Я намагаюсь перечитувати всі старі книги, пов’язані з тим, що нас цікавить, які тільки потрапляють мені до рук. Тепер, коли «Вестон» зачинив двері, шлях до планет лежить через минуле; якщо й будуть ще космічні мандри, то це будуть також і мандри крізь час…

ПЕРЕЛАНДРА

Кільком жінкам із Вонтиджа

I

Зійшовши з потяга біля Вустера, я вирушив до Ренсома пішки — до його дому було милі три, — розмірковуючи дорогою про те, що пасажирам, які залишилися на станції, годі й уявити, що довелося побачити чоловікові, до якого я йшов. Понура рівнина, що лежала переді мною (селище починалося на північ від станції, яка стояла на самій околиці), нічим не вирізнялася з-поміж інших подібних рівнин. Насуплене передвечірнє небо було таке ж, як і будь-якої іншої осінньої днини. Кілька будинків та вкриті червонястим або жовтим листям дерева, які росли купками то тут, то там, особливого враження не справляли. І хто б міг подумати, що, пройшовши ще трохи цією непримітною місциною, я потисну руку чоловікові, який колись жив, їв і пив у світі, віддаленому від нас на сорок мільйонів миль, на планеті, з якої Земля видається крихітною зеленою цяточкою, і розмовляв зі створінням, що пам’ятало ті неймовірно далекі часи, коли у нас тут ще взагалі не було нічого живого?

Адже на Марсі Ренсом зіткнувся не тільки з марсіанами. Він зустрів там істот, званих елділами, ба навіть самого великого елділа, який править Марсом і якого там називають Оярсою Малакандри. Елділи дуже відрізняються від мешканців планет. Їхнє тіло — якщо тільки його можна назвати тілом — цілком інакше, ніж у землян чи марсіан. Вони не їдять, не розмножуються, не дихають, не знають смерті, а відтак скидаються радше на здатні мислити мінерали, ніж на живих істот у нашому розумінні. Хоч елділи часто з’являються на планетах і, можна сказати, живуть там, дуже нелегко точно визначити, де саме знаходиться елділ у той чи інший момент. Самі вони вважають, що живуть у космосі (чи «глибоких небесах»), а планети для них — то не замкнуті світи, а просто рухомі об’єкти, ба навіть розриви у тому, що ми називаємо Сонячною системою, а вони — Полем Арболу.

За кілька днів до того Ренсом прислав мені таку телеграму: «Якщо можете, приїжджайте у четвер. Важлива справа». Я здогадувався, про яку справу йдеться, а тому, хоч і твердив самому собі, що провести вечір у товаристві Ренсома буде вельми приємно, все ж не міг позбутися тривожного передчуття. Непокоїли мене, властиво, елділи. З думкою, що Ренсом побував на Марсі, я ще якось