Читати книгу - "Художник хиткого світу, Кадзуо Ісігуро"

— Юкіо Наґучі? Так-так, я пам’ятаю ту розмову. Дай здогадаюся, Таро, мабуть, вважає, що його самогубство було безглуздим.

— Таро-сана схвилювало те, що батька так цікавило самогубство пана Наґучі. Ба більше, йому здалося, що батько проводив паралелі між власною кар’єрою й кар’єрою пана Наґучі. Ми всі розхвилювалися, почувши про це. Правду кажучи, останнім часом нас усіх турбує, що батько, вийшовши на пенсію, так часто занепадає духом.

Я засміявся й відповів:

— Можеш не хвилюватися, Сецуко. Мені ні на мить у голову не приходило вчинити так, як учинив пан Наґучі.

— Як я розумію, — провадила далі вона, — пісні пана Наґучі стали страшенно популярні на кожному рівні під час війни. Мабуть, тому його бажання розділити відповідальність із політиками та генералами видається цілком обґрунтованим. Але батькові не варто думати і про себе в такому ж дусі. Врешті-решт батько ж був лише художник.

— Сецуко, я можу тебе запевнити, що мені ні на мить у голову не приходило вчинити так, як учинив пан Наґучі. Але водночас я не занадто гордий, щоб визнати, що і я мав у той час певний уплив і використав його для цілей, які призвели до катастрофічних наслідків.

Якусь мить Сецуко обдумувала мої слова. А відтак сказала:

— Пробач, батьку, але важливо дивитися на життя об’єктивно. Батько створив багато чудових картин і, безсумнівно, був найвпливовішою людиною з-поміж своїх колег. Одначе батькові роботи ніяк не пов’язані з цими глобальнішими питаннями, які ми зараз обговорюємо. Батько був просто художником. Йому потрібно перестати вірити, що він учинив якийсь жахливий злочин.

— Що ж, Сецуко, це зовсім протилежна порада до тієї, яку ти мені дала торік. Тоді ти покладала всю відповідальність на мою кар’єру.

— Пробач, батьку, але я можу лише повторити, що не розумію твоїх натяків щодо того, що сталося торік під час шлюбних домовин. Мені справді важко збагнути, як батькова кар’єра могла мати стосунок до їхнього перебігу. Вона, здавалося, аж ніяк не обходила сім’ю Сайто, і, як я вже казала, їх дуже спантеличила батькова поведінка під час міай.

— Повірити не можу. Річ у тім, що ми з доктором Сайто були знайомі вже багато років. Він, як один із найвизначніших арт-критиків нашого міста, стежив за моєю кар’єрою протягом багатьох років і був цілком свідомий тих її аспектів, про які я тепер шкодую. Тому я вчинив слушно і ввічливо, коли вирішив чітко висловити свою позицію на тому етапі домовин. Ба більше, я певен, що доктор Сайто оцінив мій жест.

— Пробач, але зі слів Таро-сана випливає, що доктор Сайто насправді ніколи не був дуже обізнаний щодо батькової кар’єри. Звісно ж, він завжди знав батька як доброго сусіда. Але, здається, він анітрохи не знав про батьковий зв’язок із мистецьким світом, і довідався про нього лише торік, коли почалися домовини.

— Ти помиляєшся, Сецуко, — сказав я, сміючись. — Ми з доктором Сайто знаємось уже багато років. І, зустрічаючись на вулиці, неодноразово обмінювалися новинами з мистецького світу.

— Певна річ, я помилилася. Пробач мені. Але все ж хочу наголосити, що ніхто ніколи не дивився на батькове минуле з обвинуваченням. Сподіваюся, батько перестане вважати себе одним із таких людей, як той бідний композитор.

Я не наполягав на продовженні цієї суперечки і тому пригадую, що вже незабаром ми почали говорити на інші, буденніші теми. Щоправда, я анітрохи не сумніваюся, що моя донька того ранку припустилася багатьох помилкових тверджень. По-перше, доктор Сайто просто не міг не знати про мою репутацію художника впродовж усіх цих років. І коли того вечора після вечері я змусив Таро підтвердити мої припущення, то зробив це винятково для того, щоб довести свою слушність Сецуко; позаяк я сам у цьому ніколи не сумнівався. Я чітко пригадую той сонячний день шістнадцять років тому, коли доктор Сайто вперше до мене звернувся, а я стояв, лагодячи паркан, біля свого нового дому. «Для нас велика честь мати за сусіда такого авторитетного художника», — сказав тоді він, упізнавши моє прізвище на воротньому стовпі. Я добре пам’ятаю ту зустріч і тому анітрохи не сумніваюся, що Сецуко помиляється.

Червень 1950 року

Вчора пізно вранці, отримавши звістку про смерть Мацуди, я приготував собі легкий обід і вийшов на прогулянку.

Стояла погожа тепла днина, і я почав спускатися униз пагорбом. Діставшись до річки, я вийшов на Міст Сумнівів і оглянувся навсібіч. Небо було блакитне і безхмарне, а трохи далі на березі, там, де починалися нові багатоквартирні будинки, я побачив двох хлопців, які гралися вудочками біля краю води. Якийсь час я спостерігав за ними, обдумуючи звістку про смерть Мацуди.

Ще відколи ми з Мацудою поновили стосунки в часі домовин про шлюб Норіко, я все збирався ще раз до нього навідатися, але мені вдалося знову вибратися в Аракаву лише десь місяць тому. Тоді моє рішення поїхати туди виникло цілком імпульсивно, і я тоді й не уявляв, наскільки близька його кончина. Можливо, Мацуда помер трохи щасливішим, бо таки зміг того пообіддя поділитися зі мною своїми думками. Коли я прибув до його дому, пані Сузукі відразу ж мене впізнала і радісно впустила в дім. Її реакція наштовхнула мене на думку про те, що від мого останнього візиту півтора року тому гості до Мацуди навідувалися нечасто.

— Він значно зміцнів, відколи ви востаннє до нас приходили, — весело сказала вона.

Провела мене у вітальню, й через декілька хвилин туди без сторонньої допомоги ввійшов Мацуда, вбраний у вільне кімоно. Він, вочевидь, був радий знову мене бачити, і якийсь час ми говорили про всілякі буденні справи і спільних знайомих. Здається, лише після того, як пані Сузукі принесла нам чай і знову пішла геть, я таки подякував Мацуді за той сердечний лист, який отримав від нього під час своєї останньої хвороби.

— А ти, Оно, здається, вже цілком одужав, — зауважив він. — Глянувши на тебе, ніколи й не здогадаєшся, що ще недавно ти був такий хворий.

— Так, я значно краще почуваюся, — відповів я. — Але мушу пильнувати, щоб не перенапружуватися. Ще й повинен всюди носити за собою цей ціпок.