Читати книгу - "Дім на березі озера, Мері Лоусон"

Отож, Метт.

Я подумала про Метта, й тут стався… момент істини, думаю. Фіона боялася віддалитися від родичів і коханого, й насправді так воно, певно, й буде. Її коханий, може, й розумний «по-своєму», але «по-своєму» – це не «по-її».

Ми з Меттом у цьому подібні. Від Метта віддалитися мало б бути неможливо.

Та криза, що її я пережила, не кажучи вже про біль, що, здавалося, носила в собі мало не все життя, звісно, були пов’язані з Меттом. Як могло бути інакше? Усім своїм успіхам я завдячую йому. Всі ті роки спостереження за ним, навчання від нього, розділення його пристрасті – як на мене могло не вплинути на те, як усе склалося? Він так сильно прагнув цього шансу й так його заслуговував, і через власну провину – оце найгірше – через власну провину він той шанс утратив.

Я сиділа за столом, слухаючи університетський гамір за дверима, відчуваючи болючий жаль. Колись давно я уявляла, що ми завжди будемо разом. Удвох, завжди пліч-о-пліч, вглядатимемося у ставок. Його план – абсурдний, наївний, блискучий план. Дитячість. Усе змінюється. Всім доводиться виростати.

Але ж, напевно, не віддалятися, як ми?

Суть була саме в цьому. Я ніколи нікого не любила так, як любила Метта, але тепер, коли ми бачимося, між нами нездоланна прірва, й сказати одне одному нам нíчого.

Глава 21

– Здається, тільки божевільний стане тут щось садити, – сказав Деніел, чухаючи щиколотку. Ми прихопили мошок, коли я зупинялась подзюрити.

Я думками була так далеко, що здригнулася, почувши його слова, й мені знадобилася ціла хвилина, щоб докумекати, про що він говорив. Звісно, про пейзаж. Навколо виднілося досить багато каміння.

– Ґрунт тут не такий і поганий, – відповіла я. – Земля навколо Кроу-Лейку досить родюча. Хоча, звісно, посівний період короткий.

– Але тільки подумати про зусилля – певно, ті люди були у відчаї, раз прийшли аж так далеко на північ.

– А вони особливо не мали вибору. Більшість сюди привело безгрошів’я – земля тут була безплатна. Коронна земля. У ті часи, якщо розчистиш собі шматок, то можеш мати його задурно.

– Ти мене вибач за ці слова, але я розумію, чому так.

Він люто чухався. Здається, його роман із Дикою Природою закінчиться швидко. Звісно, Деніел мав теоретичні знання про мошок, але в тому, що стосується комах, особистий досвід нічим на заміниш.

– Біля озера земля краща, – сказала я. – І на фермах непогана, хіба що не там, де закінчується поле й починається ліс.

– Ти виросла просто поряд із озером?

– Саме так.

– І ніколи не жила на фермі?

– Ніколи.

Я почала розповідати йому про все – про кожнісіньку подію – саме перед тим, як ми доїхали до Нью-Ліскерда. Я не збиралася цього робити, в основному ця оповідка про Метта, і я захищала її від чужих вух усі ці роки. Але з тим, як ми наближалися, усвідомила, що Деніел має про це знати; дві хвилини розмови з Меттом скажуть йому, що Метт має бути не там, де він є. Втім, все ж відкладала цю розповідь. Та щойно ми проминули Кобальт, як Деніел зазначив, покликаючись на мене, що ці краї – не найкраще середовище для виховання науковця. Мене це роздратувало. Звісно, найкраще середовище для виховання науковця – це місто, з його шумом, безладом і браком часу для роздумів чи споглядання?

Я почала наводити докази, намагаючись пояснити, чому Кроу-Лейк – насправді ідеальне місце для зростання науковця, якщо є й деякі інші умови: скажімо, заохочення та час на навчання. І неминуче для прикладу використала Метта і його пристрасть до ставків, а, це, звісно, призвело до розпитувань, тож уся історія вийшла на яв. Мене шалено дратувало, що було важко говорити без тремтіння в голосі, коли я розповідала, як усе скінчилось; Деніел це помітив, звісно, хоч і вдав, що ні. Якщо його й спантеличило те, що я й досі, стільки років по тому, була так засмучена через це, то більше за мене він спантеличений бути не міг.

Тепер він нерішуче почав:

– Люк і твоя сестра, Бо. Вони й досі там живуть? У тому будинку, де ви виросли?

– Так.

– А чим вони займаються? Бо тепер… двадцять?

– Двадцять один. Вона працює у Стуані. Поваром у ресторані.

І досі з задоволенням гримить каструлями. Вона закінчила кулінарні курси в Садбері. Бо могла б здобути ступінь з економіки домогосподарювання, чи як там воно зветься – я збиралася допомогти з оплатою – але вона сказала, що не зацікавлена в теоретичних знаннях.

– Вона з кимось зустрічається?

– Коли-не-коли. Поки що не має нікого постійного. Хоча матиме, коли настане час.

Навіть у світі, де панує невідомість, у цьому можна бути впевненим. Метт каже, що якийсь бідолаха ще десь бродить, щасливий у незнанні, що саме йому приготувала доля.

– А Люк і досі працює шкільним сторожем?

– Окрім іншого. Він робить меблі.

– Меблі? Почав свій бізнес?

– Щось таке. Перетворив гараж на майстерню. Наймає кількох місцевих хлопців із ферм. Справи йдуть непогано. Власне, справи йдуть досить добре. Рустикальні меблі тепер саме в моді.

– Він одружений?

– Ні.

– А та дівчина… що увесь час біля нього крутилася…

– Саллі Маклін.

– Ага. То у них так нічого й не вийшло?

– Бог милував. Ні, їй вдалося завагітніти від когось десь через рік після того, як Люк… їй відмовив.

– Від когось із Кроу-Лейку?

– Так. Від Томека Лукаса. Навряд чи він мав певність, що то його дитина, але вона божилася, що його, тож вони одружилися. Але потім вона примітила когось вродливішого на ярмарку худоби в Нью-Ліскерді, й утекла з ним. Залишила дитину на Томека. Її виростила його мама. У Саллі вже, певно, ще десятеро є. Може, навіть десятеро внуків.

Я раптом подумала про містера й місіс Маклін. От вони раділи б десятьом онукам.

– Із твоїх слів здається, що це було століття тому, – сказав Деніел. – Якщо твої батьки загинули, коли тобі було сім, то минуло заледве двадцять років.

– А відчувається як століття, – відказала я.

Саллі Маклін, рудокоса красуня. Коли мені було тринадцять і я щойно почала ходити до старшої школи, нова однокласниця сказала: «Це ти та дівчинка, в якої немає батьків, так? І ще в тебе брат-гомик».

Я не знала, що означає «гомик». Не можу описати шок, який пережила, коли дізналася. І тут же пригадала ту маленьку