Читати книгу - "Романи, Роман Васильович Андріяшик"

— Піду десь на села, — сказав Крутій, віддихавшись. Чого тільки не витворяє з нами надія!..

— Ти правильно вирішив, — сказав я.

Ардатій мовчки озирнувся на Крутія і дав коням по батогу.

Грушівка лишилась позаду. Проскочивши краєм лісу, ми під’їхали до замка. Криж передав коней вартовому, а ординарцеві звелів нагріти води. На хвилину покинувши нас, він повернувся з парою натільної білизни і із зв’язаними шнурівкою черевиками. Поклавши це перед Іваном, він подав йому бритву і дзеркало.

— Поки приготують воду, — сказав він, — спробуйте, пане Крутій, поголитися.

Іван почав знімати густо полатаний сардак. Розвівши позад себе руки, закашлявся, на чолі виступили краплини поту, щоки налились кров’ю.

— Дозволь, я допоможу, — схопився я.

Він судорожне закивав і захлинувся, впавши немічним снопом на канапу. Посинілі нігті вгризлися в дерево. По бороді текла кров. Я підняв йому голову; схлипуючи, він дихнув, знову закашлявся, але цього разу приступ був слабший. Крутій відкрив наповнені сльозами очі і безтямним поглядом обвів кімнату. Він довго мовчки дивився на мене, потім на Ардатія і застережливо помахав пальцем, мовляв, не торкайтесь до мене.

Звечоріло. Ординарець приніс засвічену лампу.

— Піду, — сказав Крутій, беручи на руку сардак.

— Сідайте, пане Крутій, і не рипайтесь, — сказав Криж. Я сам сухотний і знаю, що це означає.

Крутій недовірливо зиркнув на Ардатія, але сів. Через якийсь час йому стало легше. Ардатій розповів про десятки випадків, коли видужували хворі на туберкульоз. Іван пошамкував товстими, пересохлими, потрісканими губами. Потім узяв бритву, потримав секунду, заніс вістря над щокою. Стрільці внесли цебер з водою. Ардатій поманив мене з двері.

— Нема підходящої одежі, - сказав він. — Але тут Павлюк дещо з себе полишив. Хочеш — принеси.

Крутій уже поголився. Верхня губа по-старечому зібгана, нижня одвисла, підстроюючи засмученим очам огидну гримасу. Масивний, схожий на шматок кишки ніс то роздувався, то тулився до обличчя.

— Тепер ти більш-менш нагадуєш Крутія, — сказав я. Іван майже не їв. Відпив кілька ковтків липового чаю, поклавши до рота грудочку хлібної м’якушки, довго пережовував її, нарешті подякував, чужакувато відсторонився. По шибах бурхавицею вдарив дощ. На толоці заіржали коні.

— Відпочинете, пане Крутій, — сказав Ардатій, — тоді я попрошу вас перекувати в сотні коней.

Іван глипнув на Крижа з якоюсь безтямною, острашною надією.

Черевний тиф звалив одного за одним Лисюка, Хруща, Івана Тимоша. Ілля Гордій посвистує, добиваючи дах, ми з Мариною викладаємо мачульцями стелю.

— Агов, Прокопе! — кричить Ілля.

— Чого?

— Звели жінці не вертітись піді мною. Весь час кручу головою, так і звалитись не тяжко.

— А ти на Марину не задивляйся.

— Бо що?

— Що? Ніяка партія тебе не перекувала, а я це зроблю в одну мить.

— Ким же я тоді стану? — сміється Ілля.

— Півнем.

— А диви!

— Будеш кукурікати перед сходками всім партіям.

— Е, пощади, брате. Пощади, відрікаюсь від політики. Ці дурні почали вибивати один одному вікна. Щось вони не довіряють Крижеві і перестали стріляти. Зате щоночі вікна дзеленькотять. Вчора Іванчукові вибили. Катерина десь живцем доїдав Гривастюка. «Який ти верховод! — пищить по-бабськи Ілля. — Який? Га? Нема ладу в селі! Нема в Колобродах ві-і-ійта!..»

— Невже вона з Іванчуком?…

— Аякже. Гафія — викапаний Іванчук.

— Викапаний.

— Вилитий, — сміється Ілля.

Я іду з відрами до Дністра. Жовтаво-зелені дощові води швидко минають. Отак і життя: нап’ється зла — і тече каламутною повінню. Коли я йду назад, мене перестріває Василько з конвертом. Я із здивуванням дивлюся на дату. За штемпелем виходило, що лист прийшов у листопаді минулого року.

— Хто приніс?

— Стінковий, — каже Василько, — Гривастюк просив його, щоб тобі передати.

Лист був заадресований на Гривастюка, конверт розпечатаний. Йосип писав коротко, великим, розмашистим почерком. Дорікав Гривастюкові, чому він не повідомить, що сталося з Повсюдами.

Порвавши листа, я біжу до Левадихи і напихаю конверт гербовими аркушами.

— Що сталось, Прокопе? — задихано питає Марина.

— Нічого, — сміюсь я. — Ми з Гривастюком влаштували переписку. Сьогодні з нашого кута ніхто не їде до Залісся?

— Молотковський, але він уже, здається, поїхав.

— Мариночко, — прошу я, — побіжи довідайся, може, він ще дома. Але ні. Почекай, я заклею. — Розвівши клейстер, я густо намазав дашок конверта. — Біжи, Маринко. Нехай вкине до поштової скриньки.

— Але що це? — стоїть вона мов укопана.

— Швиденько, Маринко. Потім розкажу…

О, бестія! Що ж він собі подумав, отримавши два майже однакові листи від Йосипа, причому написані різними почерками? Збагнув. Йосипів притримав, тепер торжествує: «На! Брат справді перепитував про тебе. А ти? Ти його не бачив і не хотів бачити, не писав і не хотів знатися, хоч скористався його іменем і становищем».

— Я його ще застала. — Марина повернулась захекана. — Що воно за лист?

— Колись, Маринко. — Я ліг на ослін і заплющив очі. — Колись, їдучи сюди… Словом, я знав, що брат Йосип заправляє якимись справами в державному секретаріаті. Я хотів було до нього піти, але… Словом, передумав. Половину хлопців, з якими я переїхав кордон, забрали на східний фронт. Решта розбіглась. До Львова я сяк-так добрався. А що далі? До Йосипа я не хотів іти. А знав, що будуть питати. Ну, я від Йосипового імені написав Гривастюкові, мовляв, чи проживає в селі такий-то. Поставив: «Ради секретаря». Словом, до мене після цього не сміли чіпляти Та я не сподівався, що Йосип теж напише і теж Гривастюкові. І от Гривастюк одержав водночас два майже однакові листи. Йосипів заховав собі, а мій — мені прислав. А тепер ось і Йосипів підкинув. Сучий син. Він уже тоді доглупався, але мовчав. І от раптом присилає… Це виклик.

— Прокопику, я чогось боюсь.

— Нічого він мені не зробить, Маринко.

— Не кажи. Потерпаю.

— Що ти, Маринко? Велике цабе — Гривастюк.

— Боюсь.

— Але ж не хочу я з Йосипом нічого мати, — гримнув я роздратовано.

Вона мовчки закивала головою і сіла на стільчику біля мене.

— Казав Молотковський, що Криж зліг на тиф.

— Як? — Я полапав кишені, але кисет з тютюном залишився коло нової хати.

— Вже без пам’яті. Стрільці порозбігалися хто куди.

— Самого покинули?

— Прокопе, Прокопику!.. Не смій! — Марина заломила руки.

— Я не буду заходити до замка.

— Прокопе, не роби цього, — застогнала Марина. — Прокопе!

Її надтріснутий голос вивернув у мені душу. Але я непослухав. А дорога на Лісничівку ще ніколи не була таю довгою. Журно погойдувалися на вітрі берести. Журно лився спів пташини з ялиць. Все ніби попереджувало про небезпеку.

Навколо замка вітер перегортав жмутики сіна, гримали двері, дзвеніли шиби.

Криж головою звисав з