Читати книгу - "Принц Ґаллії"

— Я так не думаю, — похитала головою Марґарита. — Я знаю, що тебе дуже обтяжує твоє положення при моєму дворі. Він, звісно, не так блискучий, як кастильський…

— Не прибідняйся, кузино, твій двір чудовий. Але…

— Але хазяйка в ньому я. А при кастильському дворі ти звикла наказувати, звикла бути в центрі уваги, звикла до загального поклоніння. В Кастилії тебе любили і шанували більше, ніж твого батька, Альфонсо та Нору, не кажучи вже про Фернандо, Констанцу Орсіні чи Марію Араґонську. Та тут нічого не вдієш — це мій двір і моя країна. Я тебе дуже люблю, Бланко. За чотири місяці нашого знайомства ти стала моєю найкращою подругою, і я ладна поділитися з тобою всім, що маю, — але ніколи не поступлюся тобі місцем королеви цього двору. Ти вже даруй мені за відвертість.

— Усе гаразд, кузино, я не ображаюся. Не в моїх звичаях ображатися на правду, хай вона і не надто приємна для мене. Ти тут хазяйка, і нею залишиться.

— А проте, — зауважила Марґарита, — одружуючись із тобою, кузен Біскайський розраховував, що за твоєю допомогою він доможеться корони, і напевно пообіцяв твоєму батькові зробити тебе королевою Навари.

Бланка гордо відкинула голову.

— Ти ж знаєш, кузино, я ніколи не зазіхатиму на те, що не належить мені за правом. З усією відповідальністю запевняю тебе, що в своїх домаганнях наварського престолу мій чоловік не отримає ніякої підтримки ні від мене особисто, ні від Альфонсо, ні від Кастилії взагалі. Більш того, в разі необхідності я сама перешкоджу здійсненню його честолюбних планів, і поки я жива, він залишатиметься ґрафом Біскайським і ніким іншим. Мені й задарма не потрібна твоя маленька Навара — після всього, що я втратила в своєму житті.

Останні слова Бланка промовила з відвертою зневажливістю, але гіркота, що прозвучала в її голосі, завадила Марґариті образитися.

— Авжеж, — погодилася вона, — ти багато втратила. Проте я схильна вважати, що у випадку з кузеном Біскайським ти сама утнула дурницю. Ти ж у нас така владна та рішуча — що завадило тобі вчинити опір цьому шлюбові? До того часу тобі вже минуло шістнадцять років, ти стала повноправною ґрафинею Нарбонською, пером Ґаллії, і навіть твій батько не зміг би позбавити тебе цих титулів без згоди ґалльського короля та Сенату. У крайньому разі, ти могла б утекти до Ґаллії й попросити заступництва в кузена Робера Третього. Я певна, що він не відмовив би в притулку нареченій свого небожа.

Бланка кивнула:

— Твоя правда, кузино. Я утнула дурницю, вірніше, виявила легкодухість. Я проклинаю себе за ту хвилинну слабість, що обернулася для мене такою катастрофою. Хай простить мене Господь, часом я проклинаю батька за те, що він зробив зі мною. Я втратила все… навіть Філіпову дружбу.

Марґарита хотіла спитати чому, але потім сама здогадалася.

— Ага! — сказала вона. — Красунчик пропонував тобі втекти з ним до Ґаллії?

— Ну… щось на зразок цього. Був один план, але я, дурна, відмовилася… Боже, яка я була дурна!

Марґарита уважно подивилась їй в очі.

— І все-таки ти закохана в нього.

Бланка гірко всміхнулася:

— Хіба це має тепер якесь значення? Коли я й кохала Філіпа, то недостатньо сильно, щоб опиратися батьковій волі.

Марґарита заперечно похитала головою:

— Твої міркування надто наївні, кузино. Це в поемах мого бідолашного залицяльника, ґрафа Шампанського, кохання додає людям сили, спонукає їх до героїчних вчинків, а в реальному житті часто-густо буває навпаки. Не виключено, що твої ніжні почуття до Філіпа Аквітанського зіграли з тобою злий жарт, і ти…

— Годі вже, Марґарито, — перебила її Бланка, ледве стримуючи сльози. — Не треба. До чого ці розмови? Однаково минулого не повернеш. Тепер я заміжня, а Філіп… Він просить твоєї руки.

— І ти, либонь, назвеш мене дурною, якщо я відмовлюсь?

— Ні, не назву, — відповіла Бланка і всміхнулася вже не так гірко, як раніше. — Але саме так про тебе подумаю.

Марґарита зайшлася дзвінким сміхом. Услід за нею дозволила собі засміятись і Матильда.

— До речі, пані, — сказала вона, вирішивши, що досі її участь у розмові була надто пасивна. — Ви знаєте, що сім років тому мій братик служив пажем у дона Філіпа-молодшого?

— Знаю, — кивнула Марґарита. — Здається, я знаю про твого брата все, що знаєш ти.

— А от і ні, пані, ви ще не все знаєте.

— Та невже? — з усмішкою мовила наварська принцеса. — Це зовсім не годиться. То що ж я про нього не знаю?

— Що він сьогодні приїхав.

— До Памплони?

— Атож, пані. Оце ми були згадали про нього — і він з’явився. Ви навіть не уявляєте, яка я рада! Братик виріс, ще погарнішав…

— І де ж він?

— Донедавна був тут, вірніше, там. — Матильда вказала на трохи прочинені двері, що вели до кімнати чергової фрейліни. — Ми з ним так мило розмовляли, а потім здійнявся весь цей ґвалт, прийшли ви…

— Стривай-но! — насторожено перебила її Марґарита. — Отже, він був тут?

— Так.

— А зараз де?

— Не знаю, пані. Пішов.

— Коли?

— Коли ви повернулися від государя батька вашого і звеліли всім забиратися геть.

— Ти бачила, як він пішов?

— Ні, не бачила. Але ж ви звеліли…

— Так, я звеліла. Проте, як і ти, я не бачила, щоб звідси пішов якийсь хлопець. Я взагалі не бачила тут ніяких хлопців. — Марґарита перевела погляд на вказані Матильдою двері і, немовби звертаючись до них, заговорила: — Цікаве питання: мені доведеться встати й самій відчинити їх, чи досить лише сказати: „Відчинися“?

Не встигла Марґарита договорити останнє слово, як двері розчахнулися, і вродливий чорноволосий