Читати книгу - "П’ятнадцятирічний капітан"

Камерон перетнув озеро Танганьїку, здолав гори Бамбаре, переправився через Луалабу, проте не зміг спуститися вниз за течією цієї річки. Потім він відвідав області, спустошені нещодавніми війнами, що збезлюділи після набігів работоргівців: Кілембу, Уруа, верхів’ях Ломане, Улуду, Ловале, пройшов через Кванзу й незаймані ліси, в які Герріс завів Діка Сенда і його супутників. Енергійний лейтенант Камерон побачив, нарешті, хвилі Атлантичного океану. Ця подорож від Занзібара до Сан-Феліппе в Бенгелі тривала три роки й чотири місяці й коштувала життя двом супутникам Камерона — доктору Діллону й Роберту Моффа.

На цьому шляху відкриттів американець Генрі Стенлі невдовзі змінив англійця Камерона. Відомо, що цей безстрашний кореспондент газети «Нью-Йорк геральд», який вирушив на пошуки Лівінгстона, знайшов його 30 жовтня 1871 року в Уджіджі, на березі озера Танганьїка.

Вдалу подорож в ім’я людинолюбства Стенлі вирішив продовжити в інтересах географічної науки й докладно досліджувати береги Луалаби, з якими під час першої подорожі ознайомився лише мимохідь. Камерон ще мандрував у нетрях Центральної Африки, коли Стенлі в листопаді 1874 року виступив із Багамойо на східному узбережжі. Через рік і дев’ять місяців, 24 серпня 1876 року, він залишив спустошений епідемією віспи Уджіджі й після сімдесятичотирьохденного переходу досяг Ньянгве, великого невільничого ринку, де вже до нього побували Лівінгстон і Камерон. У Ньянгве Стенлі був свідком жахливого кривавого набігу загонів занзібарського султана на області Марунгу й Маніуема. Звідси Стенлі розпочав дослідження берегів Луалаби й пройшов до самого її гирла. Його експедиція складалася зі ста сорока носіїв, найнятих в Ньянгве, і дев’ятнадцяти човнів. З перших кроків загін Стенлі повинен був боротися з людожерами з Угусу. Човна довелося тягти на руках, аби обійти непрохідні пороги річки. Поблизу екватора, у тому місці, де Луалаба вигинається до північного сходу, п’ятдесят чотири човни, в яких було кілька сотень тубільців, напали на маленьку флотилію Стенлі; йому вдалося втекти від них.

Потім хоробрий дослідник піднявся до другого градуса північної широти й встановив, що Луалаба не що інше, як верхів’я Заїру, або Конго, і, пливучи за течією, можна вийти до берега океану. Цей шлях Стенлі й обрав. Дорогою йому майже щодня доводилося відбивати напади прибережних племен. Третього червня 1877 року під час переходу через пороги Массаса загинув один із його супутників Френсіс Покок. 18 червня човен Стенлі, підхоплений потоком, понесло до водоспаду Мбело, і лише якимсь дивом йому вдалося врятуватися від смерті.

Нарешті 6 серпня Генрі Стенлі прибув у селище Ні-Санда, що знаходилося за чотири дні дороги від берега океану. Через два дні він був у Банца-Мбуко. Тут на нього чекали припаси, надіслані назустріч експедиції двома торговцями з Ембоми; у цьому маленькому прибережному містечку Стенлі, нарешті, дозволив собі відпочити. Важкий перехід через увесь африканський материк забрав у Стенлі два роки й десять місяців життя, передчасно зістарив цього ще молодого чоловіка (йому було тридцять п’ять років). Зате течію річки Луалаби він дослідив до Атлантичного океану. Ним було встановлено, що поряд із Нілом, головною північною артерією Африки, і Замбезі, головною східною її артерією, на заході африканського континенту тече третя за величиною у світі річка, завдовжки у дві тисячі дев’ятсот миль. Річка ця, що носить у різних частинах свого плину назви — Луалаба, Заїр і Конго, — з’єднує область Великих озер з Атлантичним океаном.

Експедиції Стенлі й Камерона пролягали вздовж північного та південного кордонів Анголи. Сама ж область у 1873 році, тобто в той час, коли «Пілігрим» зазнав катастрофи, була ще майже не дослідженою. Про Анголу знали лише те, що вона є головним невільничим ринком на заході Африки та що центрами работоргівлі в ній є Біхе, Касонго й Казонде.

Саме до цієї страшної місцевості, загубленої за сотні миль від океанського узбережжя, Герріс заманив Діка Сенда та його супутників: жінку, змучену горем і втомою, дитину у важкому стані та п’ятьох негрів, приречених стати здобиччю жадібних работоргівців.

Так, це була Африка, а не Південна Америка, де ані тубільці, ані звірі, ані клімат нічим не загрожували подорожанам, де між хребтом Анд і океанським узбережжям простяглася благодатна смуга землі, де розкидано безліч поселень, в яких місіонери гостинно надають притулок кожному мандрівникові. Як далеко були Перу й Болівія, куди буря, напевно, занесла би «Пілігрим», якби злочинницька рука не змінила його курс, і де ті, хто потрапив у катастрофу мали би стільки можливостей повернутися на батьківщину.

Але вони опинилися в Африці, у страшній Анголі, так ще й у найглухішій її частині, куди не зазирала навіть португальська колоніальна влада. Вони потрапили в дикий край, де під свист нагая наглядачів тяглися каравани рабів.

Що знав Дік про цю країну, куди закинула його зрада? Дуже мало. Він читав повідомлення місіонерів XVI і XVII століть, читав про подорожі португальських купців, які їздили з Паоло-Де-Луанда до Занру. Нарешті, він був знайомий зі звітом доктора Лівінгстона про його поїздку 1853 року. Проте й цих скупих відомостей було досить, аби на людину, менш мужню, ніж Дік, навіяти жах. Справді, становище було страшним.

Два чоловіки зійшлися в лісі за три милі від місця нічлігу загону, керованого Діком Сендом. Про зустріч вони домовилися заздалегідь. Це були Герріс і Негоро. Надалі читач довідається, як зустрілися на узбережжі Анголи прибулий із Нової Зеландії португалець і американець, якому у справах работоргівлі часто доводилося об’їжджати цю область Західної Африки.

Герріс і Негоро сіли на коріння величезної смоківниці, на березі швидкого струмка, який звивався між заростями папірусу. Вони щойно зустрілися й тепер розповідали одне одному про останні події.

— Отже, Геррісе, — сказав Негоро, — тобі не вдається затягти ще далі у глиб Анголи загін «капітана» Сенда — адже так вони називають цього