Читати книгу - "Чорний красень"

— Ану, тягни, ледащо, — верещав він, — інакше я тобі таке влаштую…

Я знову рвонув, але пройшов лиш кілька кроків. Джейкс знов узявся за батіг, і я, напружуючись із останніх сил, наліг на голоблі. Удари були досить відчутні, але мені було не стільки боляче, скільки образливо. Я робив усе, що міг, тягнув так, що мало серце з грудей не вискочило, а замість подяки — батіг і груба лайка.

Коли Джейкс утретє взявся за батіг, до нього швидкою ходою наблизилася леді, що проходила вулицею, і приємним, але рішучим тоном попросила:

— Будь ласка, я вас прошу, облиште бити цього гарного коня! Чи ви не бачите, що він старається, але підйом дуже крутий. Ваш кінь і так робить усе, що тільки може.

— Але якщо цього не досить, то йому доведеться зробити трохи більше, — озвався Джейкс. — А все інше мене не обходить.

— А цей віз хіба не заважкий для коня? — запитала леді.

— Еге, куди вже важче, — погодився візник, — але я тут ні при чому. Ми якраз від’їжджали, а тут наднесло нашого прикажчика, і він сказав докласти ще три центнери.[105] Йому таки захотілося — і край, а ти роби з цим, що хочеш.

Він знову замахнувся батогом.

— Будь ласка, зупиніться, — осадила його леді. — Якщо ви не проти, я дам вам розумну пораду.

Візник засміявся.

— Річ у тому, — заходилася пояснювати леді, — що ви самі не даєте йому розвернутися. Кінь дуже туго загнузданий і навіть голови не може опустити, а ви хочете, щоб він тягнув на повну силу. Послабте упряж і побачите, в нього все вийде. Ну, хоч спробуйте, зробіть мені ласку.

— Добре, добре, — засміявся Джейкс, — як скажете, леді, ваше слово — закон. Наскільки послабляти?

— Настільки, щоб він вільно рухав головою.

Прохання було виконане, і перше, що я зробив, це опустив голову до самих колін. О, яка це була благодать! Я енергійно порухав шиєю, розминаючи м’язи і проганяючи відчуття задубілості.

— Сердешний, ось чого тобі хотілося! — співчутливо мовила леді й лагідно мене погладила. — А тепер скажіть йому добре слівце, візьміть його за повід, справа зрушиться.

Джейкс узявся за віжки.

— Ану, Чорнишу!..

Я низько-низько опустив голову і всім тілом наліг на хомут. Тепер можна було задіяти всю силу, і віз нарешті рушив з місця. Витягнувши вантаж нагору, я зупинився перевести подих.

Леді, що досі супроводжувала нас по тротуару, підійшла до мене і погладила так, як вже давно ніхто не гладив.

— Бачте, ви йому дозволили — і в нього все вийшло. Я ж бачу, що цей кінь — сама надійність, і повірте мені, він знав кращі часи. Ну що, ви більше так його не будете гнуздати? — запитала вона, коли Джейкс знову взявся за упряж.

— Ваша правда, мадам, незагнузданий кінь легше йде догори, і я неодмінно про це пам’ятатиму. Дуже дякую вам за пораду, та розумієте, як він ходитиме розгнузданий, мене всі візники засміють. Що вдієш, так не прийнято!

— А ви започаткуйте, — порадила леді. — Бо як вас послухати, то коли всі роблять щось погане, то й ви це зобов’язані робити. Зараз чимало джентльменів не гнуздають коней, наші ходять так десь років з п’ятнадцять, і повірте, втомлюються вони набагато менше. Крім цього, — вона раптом стала дуже серйозною, — не можна кривдити Божих створінь, принаймні, без вагомих причин. Ми кажемо «безсловесні тварини», бо вони таки насправді безсловесні, нікому не поскаржаться, але це не полегшує їхніх страждань. Ну, от і все, більше я вас не затримую. Дякую, що дослухалися до поради і догодили дамі. Я думаю, це набагато краще за батіг, і ви самі у цьому пересвідчитеся. Удачі вам!

Вона ще раз погладила мене по шиї і легкою ходою пішла по тротуару. Більше я її ніде не зустрічав.

— Бий мене грім, якщо це не істинна леді! — тихо пробубнів Джейкс. — Так говорила зі мною, наче я якийсь аристократ. Що ж, не забудемо її порад, принаймні, на підйомах.

Треба віддати Джейксові належне: він трохи мене розгнуздав, а коли на нас чекав підйом, вивільняв мені шию. А от вози нітрохи не полегшали. Коли кінь зайнятий роботою, то ситна їжа, гарний відпочинок зможуть повернути затрачені сили. Коли ж він гарує, мов проклятий, йому нічим не допоможеш, і з часом я охляв настільки, що на моє місце купили молодшого коня.

Була там ще одна незручність, про яку, мабуть, варто згадати. Колись я чув про це від інших коней, але самому пережити не доводилося. І тільки тут я дізнався, що таке стайня без світла.

У стайні, де я жив, було одне-однісіньке віконце, десь аж у кінці, і через це в наших стійлах панувала вічна напівтемрява. Таке освітлення, по-перше, дуже пригнічує, а по-друге, жахливо псує зір. Коли мене виводили надвір, раптове світло боляче різало очі, я ледве розумів, куди йду, і кілька разів навіть шпортався на порозі.

Пробувши там трохи довше, я б напевно став підсліпуватим, а для коня це вкрай погано. Я вже не раз чув від людей, що краще вже їздити на сліпому коневі, ніж на підсліпуватому, бо, зазвичай, підсліпуваті коні страшенно лякливі. Втім, зір мені вдалося вберегти, а потім мене перепродали одному перевізникові, що мав багато кебів.

Свого нового власника я пам’ятатиму до смерті. Він мав чорнющі очі та гачкуватий ніс, рот — як у бульдога, та голос, що рипів, неначе віз по гальці. Звали його