Читати книгу - "Співробітник ЧК"

Дивлячись їй просто в очі, Олексій відповів:

— Ні, Діно…

І вона говорила далі:

— Не знаю чому, але я повірила у вас з першого погляду. Можливо, я помилилася. Тим гірше. Але я все-таки скажу вам усе! Я не можу зрозуміти… Невже ваш батько воював за ту вітчизну, якою вона є зараз, — розбиту, пошматовану, в якій сплюндровано все найсвятіше? Хто це зробив?.. Ви мовчите? Це зробили люди, яким ви служите! Так, Альошо! Поясніть мені, що вас зв'язує з ними? Чи є у вас певність у їхній правоті? Може ви сам більшовик?..

Олексій, нахмурившись, заперечливо похитав головою.

— Я так і знала! — Діна радісно підскочила в кріслі. — Я не помилилась. Я все розумію, все! Ви були хлопчиськом, захопилися скандальністю цих подій — всі хлопчаки такі! Ну, а тепер? Невже у вас не відкрилися очі?

Повільно, зважуючи кожне слово, Олексій промовив:

— Я вже думав про це, Діно. Але мені зараз… важко вам відповісти… Я…

— І не треба! — Діна спустила ноги на підлогу, нахилилась, взяла його за руку. — Не треба нічого говорити! Мені ясно найголовніше: ви той, за кого я вас вважала! А якщо так, — Діна стиснула його пальці, — чому ви не шукаєте шляхів виправити зло?

— Я шукаю… — промовив Олексій і знову, вдруге за сьогоднішній вечір, не збрехав.

— Це правда?

— Правда!

— В такому разі я можу вам допомогти.

— Ви?

— Я! — вона випустила його руку і випрямилась. — Не чекали? Так, я знаю людей, що не сидять склавши руки — вони борються! Вас дивує, що я говорю про це людині, яку вперше бачу? Але я не боюсь! Насамперед я вірю вам, а мене ще ніколи не обманювала інтуїція. А по-друге, мене не лякає зрада! Повірте, — вона гордо підвела голову, — я зовсім не така, якою, можливо, здаюся, — мрійлива, тендітна гімназистка! У мене вистачить сил протистояти будь-яким катам! Нікому не вдасться вирвати з мене жодного слова, якщо я сама того не захочу!

І тут, зіскочивши з крісла, вона підійшла так близько до Олексія, що торкнулася сукнею його колін.

— Ось, Альошо, тепер ви знаєте про мене все! Хочете, щоб я допомогла вам? Хочете, я зведу вас з людьми, які незрівнянно ближчі вам по духу, ніж теперішнє оточення?

Підробляючись під її тон, Олексій сказав:

— Так, хочу.

Вона насторожено примружившись, подивилась на нього.

— Я іншого й не чекала… Але ви, звичайно, розумієте, що вони зажадають від вас діла?

— Розумію.

— Добре… Сьогодні я вам нічого не скажу, мені треба порадитись, попередити. Адже це дуже серйозно. То я одна рискую, а то… Ми ж усе-таки перший день знайомі. Ви, звичайно, не образитесь?

— Ні, Діно.

— Давайте домовимося так: завтра ви зайдете на пошту. Коли вам зручно? Ви вдень можете звільнитися?

— Звільнюсь.

— Найкраще годині о третій: у цей час менше людей. І тоді ми остаточно домовимось. Добре?

— Так.

— Чудово! — Вона труснула косою, відразу стаючи знову веселою і кокетливою. — Я така рада, Альошо, ви не можете собі уявити! Я відчуваю себе первохристиянкою. Це все одно, що навернути заблудну душу. Я певна, що не помилилась. — Здавалося, вона сама себе намагається в цьому переконати. — Правда, Альошо?

Він розвів руками.

— Ні, ні, звичайно, це неможливо! І потім, знаєте, я десь читала, що такі «навернення» ніколи не минають безслідно. Пам'ятаєте «Камо грядеші» Сєнкевича? Там теж… Ну, досить, уже пізно, вам пора.

Олексій підвівся, взяв кашкет.

— Який ви великий! — сказала Діна, відступаючи на крок і оглядаючи його. — Великий і сильний. Я в порівнянні з вами, наче пігмей поруч з циклопом!

— Ну, що ви!..

— Правда! Стривайте!.. — Вона зібрала з тарілки печиво, що лишилось, і поклала в кишеню його френча.

— Навіщо, не треба!

— Мовчіть! Будете їсти і згадувати мене.

— Я й так…

— Ну, ну, йдіть! — Вона легенько підштовхнула його до дверей. — Я дуже чекатиму вас завтра. Не запізнюйтесь!

Було зовсім темно. Піднявся вітер. Він ніс із степу дрібні піщинки і запах нагрітого полину. Опинившись на вулиці, Олексій з несподіваним полегшенням вдихнув цей гіркий дикуватий запах степового простору.

Йдучи до штабу, він намагався розібратися в подіях сьогоднішнього вечора, його втягують у підпільну організацію! Тепер, якщо йому вдасться завоювати довір'я тих, для кого старається Діна, він найближчим часом знатиме всіх змовників, його, звичайно, випробовуватимуть. Як?..

А Марков? Яку роль він відіграє в цій справі? Очевидно, немалу. «Цікава людина»… Ого, до чого ж цікава!..

Насторожене здивування і ще якесь складне почуття, в якому було важко розібратися, викликала в Михальова сама Діна. Дивувала швидкість, з якою вона наважилася «вплинути» на нього.

«Одчайдушна, — думав Олексій. — І вже, напевно, знає собі ціну…»

Тут думка обірвалась, і перед очима випливала дівчина в білій сукні, з косами навколо голови і крутими, наче навмисно зламаними посередині бровами. Як вона глянула на прощання! Ох, бестія!..

Олексій труснув головою, промовив уголос:

— Не вийде! — І з якимось навіть співчуттям подумав про Солових — про нещасного телеграфіста, якому, звичайно, не під силу було витримати такий натиск…

Тепер треба було вирішити, що робити далі. Завтра до третьої