Читати книгу - "Говорить сьомий поверх"

Неля кинулася до свого круглого верткого стільця без спинки, відкинула блискучу кришку піаніно й заграла марш. Та вона не зуміла дограти до кінця…

— Де моя Чорна Спинка? — скрикнув Коля, заглушуючи піаніно.

Чорною Спинкою він називав поранену чайку, яку знайшов минулого літа на річці, біля табору, і всю зиму лікував.

— Вона… була на кухні, — відповів батько. І рушив назустріч Колі з розпростертими обіймами. — Здрастуй!..

Коля ухилився від його рук, кинув свою валізку на канапу і вискочив з кімнати. Усі троє — батько, Олена Станіславівна і Неля — перезирнувшись, невпевнено рушили за ним.

У кухні на підвіконні стояла порожня клітка… Це була не звичайна клітка, яку можна купити в зоомагазині, — а саморобна, дуже простора, щоб птах почував себе у ній вільно і не наштовхувався на дерев'яні перекладинки. Цю клітку Коля зробив дуже давно, з материною допомогою, і вона б, певно, цілком підійшла навіть для ширококрилого гірського орла, а не тільки для скромної чайки. Всередині клітки, в горщику з землею, ріс кущ, щоб птах, якщо він не був річковою чайкою, міг сісти на нього й згадати свій рідний ліс. Зараз листочки на кущі скрутилися в сухі трубочки: їх, певно, давно вже ніхто не поливав.

Дверцята клітки, які цілком можна було б назвати дверима, були відчинені. В порожній бляшанці з-під консервів валялося кілька жовтих зерен…

— Ви давали їй рибу? — тихо запитав Коля.

— Ні… Ми не мали часу морочитися з рибою, — відповів батько. — А от зерна…

Коля боявся запитати про головне, зволікав.

— А йогу їй перев'язували?

— Так… бинтом.

— Таж тут, у кухні, темно, і жарко… І пахне газом. Навіщо ви її сюди?..

— Ти знаєш, Миколо… — Батько у серйозні хвилини завжди називав його так — Миколою. — Ти знаєш, що Неля ніде влітку не відпочивала, що вона багато вчилася, а птах кричав, лопотів крилами, чимось там шурхотів. Ну, словом, заважав їй.

Коля зі злістю зиркнув на худе і бліде обличчя Нелі. Вона й справді ціле літо була у місті, бо захотіла вчитися у відомого професора — викладача консерваторії. Професор цей приїхав на два місяці з Ленінграда у гості до свого сина, інженера!

— І що ж, Чорна Спинка, значить, тобі дуже заважала? — так само тихо, уникаючи ще головного запитання, звернувся Коля до Нелі.

— Так, заважала! — дзвінко, тремтливим від сліз, що ось-ось мали бризнути, голосом відповіла дівчинка.

— Недарма тебе у школі звуть Писклявкою!

— Ще б пак… Адже я сестра Свистуна!

— А ти мені не сестра… — випалив Коля.

— Ти бачиш, мамо? Ти бачиш!.. — Нелин голос ставав усе тонший, ніби всередині у неї нервово, щодалі тугіше й тугіше натягувалася незрима струна.

І ось струна лопнула: розплакавшись, дівчинка кинулась назад до кімнати.

Досі Олена Станіславівна мовчала. У глибині душі вона вважала, що повинна була чутливіше поставитись до Колиного прохання, уважніше доглядати хворого птаха. Вона навіть ладна була вголос визнати свою провину, але остання Колина фраза вмить змінила всі її наміри.

— Як ти можеш так, Миколо? Неля бачить у тобі свого брата, вона так готувалася до твого приїзду… А ця Чорна Спинка справді заважала їй вчитися!

— Де ж вона зараз? — тихо запитав Коля, не чуючи нічого, крім того, що стосувалося його улюбленого птаха.

Олена Станіславівна похилила голову.

— Вона здохла, — набравшись мужності, вимовив батько.

Коля хитнувся… Його вразило й те, що не стало улюбленого птаха, для якого він привіз із табору повну бляшанку мальків, й те, що батько сказав про його смерть ось так, прямо й грубо.

— Вона померла… а не здохла. Померла через вас! — крикнув Коля, ледве стримуючи сльози. Він схопив свою величезну клітку й, незграбно тягнучи її поперед себе, спотикаючись, побіг у двір.

Лікувати хворих, поранених і обморожених птахів Коля почав давно. Мати називала його пташиним лікарем, а велику клітку, яку вони змайстрували разом, — пташиною лікарнею. Навесні Коля завжди випускав своїх пацієнтів, що одужали, на вільну волю. Птахи нетерпляче виривалися з клітки, і Колі від цього навіть бувало трохи не по собі.

«Невже вони зовсім не звикають до мене? — запитав він якось у матері. — Так квапляться полетіти…»

«А може, їм не терпиться показати тобі, як зміцніли їхні крила? Може, вони хочуть переконати тебе, що зовсім уже одужали й готові до польоту? І саме в цьому, може, і є їхня пташина вдячність?..»

Однак не всі Колині пацієнти одужували. Якось узимку він підібрав у дворі замерзлу пташку. Що це за пташка, він так і не довідався. Коля загортав її у вату і теплу байку, ставив компреси, поїв її солодким гарячим чаєм. Але пташка ніяк не зігрівалася… Колі здавалося, ніби вона навіть кашляє і чхає — по-своєму, ледве чутно. Весною, коли Коля відкрив дверцята клітки, пташка нікуди не полетіла, а, навпаки, принишкла у куточку, притислася до дерев'яних планок. Невдовзі вона померла. Коля поховав пташку у дворі, на газоні, за огорожею, щоб ніхто випадком не наступив на маленький горбик, не зруйнував його. Невдовзі горбик заріс травою і став схожим на маленьку зелену вежу, що піднялася з-під землі.

Зараз Коля, сидячи на лавці й поклавши голову на свою величезну саморобну клітку, думав про те, що його улюблену Чорну Спинку ніхто, звичайно ж, не поховав, що її просто викинули кудись у сміттєпровід або в урну, що стоїть у дворі.