Читати книгу - "Зоряний вуйко"

Я озирнувся. Ти ба! Двоє з рокерів таки справилися зі своїми коняками і тепер щодуж тисли на газ, намагаючись знову вчепитися нам у хвоста. Завзяті ж, наволоч! Решта кудись завалилася, що навіть видно не було.

- Їдуть, — сказала Оксана.

Ну, це вже смішно. Якщо вп’ятнадцятьох ці цуценята ще могли на щось розраховувать, то удвох… Я навмисне дав їм зачепитися. Хай. І повів до центру, до провулків, де у мотоциклів більше переваг. Хлопці, певно, вже не думали про наслідки, їх цікавив сам процес. Мене ж, навпаки, він геть не цікавив, і я вирішив кінчати. Намацавши лівицею біля сидіння складану пружинну палицю, подругу босяцької юності, я знову відірвався під світлофором і несподівано поперек смуги рвонув у провулок. Кілька секунд у мене було. Виїхавши на щасливо порожній тротуар, я загальмував і, вхопивши свою зброю, вискочив на дорогу.

— Зачекай! — встиг на ходу крикнути Оксані.

Коли мої рокери вилетіли у провулок, я стояв просто серед їхнього шляху і виписував палицею у повітрі складні широкі кола. Вперед, козаки, сміливіш!

Ні, вони таки вміли триматися в сідлі, бо навіть так загальмувавши, не повбивалися, а тільки викресали з бруківки довгі іскри. Заревіли двигуни. Хтось заверещав на тротуарі, і мої переслідувачі зникли, немовби випарувавшись у повітря. Все. Алєс.

Я повільно склав зброю і повернувся до машини.

— Обережно, двері зачиняються.

В Оксанчиних очах відбивався захват. Та де там, це був не захват — захватище. Вона дивилася так, наче я на її очах розігнав роту американських командос, а не купку шмаркатих рокерів. Я посміхнувся. Знову закортіло закусити пальчика та знітитись. Повільно загарчав двигун. Бідолашна тачка, що не очікувала на таку гонитву, ображено порикувала. Нічого, красунечко, нічого.

— Оксано, ви не заперечуватимете, коли я на хвильку зазирну на роботу? Це тут недалечко.

Оксана кивнула з тим самим захватом в очах. Ет чорт, справді треба заїхати до екстрасенсів, подивитися, чи все спокійно, бо такий вечір…

— Заодно подивитесь, як у нас і що.

Взагалі, я дівчат на роботу не воджу. Досить їм і так. Але зараз у мене язик би не повернувся запропонувати зачекать у машині. Після всього.

— Так-так, — погодилася Оксаночка і знову подивилася на мене.

Гм, ну й очі! Але навіть задля таких очей ми щось надто… зарозважалися.

Мої екстрасенси повилазили зі своїх кабінетів, коли ми з Оксаною прочинили важкі двері. Просто як хробаки навесні. Може, в них щось сталося? У супроводі цікавих поглядів я швидким кроком попрямував до Аполідорового кабінету. Хазяїн уже стояв на порозі.

— Що таке?

Він мовчки зупинився своїми важкими очима на мені, потім на моїй супутниці.

— У вас щось трапилося?

Аполідор зробив крок назад:

— Заходьте.

Я глянув на Оксаночку. Вона стояла, скромно опустивши голову. Ну коли і тут щось…

Всадовивши мою супутницю біля столу, Аполідор так само мовчки взяв мене за руку і відвів у куток, за ширму, де приймає блатних.

— Де ти її взяв? — він кивнув у Оксанин бік.

— Що значить де взяв? Це моя знайома.

— Давно?

— Ні, а що таке, власне кажучи?

Аполідор просто виїдав у мені дірки своїми очима:

— Що у вас сьогодні сталося?

— Га?

— Що сталося? Ну от зараз були якісь події чи ні?

Я не зрозумів. Чого він вчепився?

— Ви гуляли з нею?

— Гуляли.

— Що-небудь траплялося? Траплялося чи ні?

— Траплялося.

Звідки він взяв? Щоправда, вигляд у нас з Оксаною був не найсвіжіший, але не до такої міри, щоб люди оберталися.

— Що саме?

— Га?

— Що траплялося?

— А-а… — і я почав повільно розповідати, плутаючись у порядку, але намагаючись нічого не забути. Розповідав і сам дивувався. Оце так вечір сьогодні. Давно не бувало, щоб усе так разом, одне до одного.

Я розповідав, а Аполідор зиркав в Оксанин бік. Я теж озирнувся. Дівчина сиділа, відверто нудьгуючи, і дивилася у вікно.

— Це все? — запитав Аполідор.

— Наче, все. Ну, може, десь іще побився, не пам’ятаю.

— Та-ак, — мій екстрасенс почухав лисину. Він іноді буває смішним, цей Аполідор, дарма що очі олив’яні. — Розумієш, у чім справа, козаче. У твоєї дівчини дуже сильне біополе, ну просто напрочуд сильне.

— Та ну?

— Осьо тобі й ну. Я такого поля в житті не бачив.

— Сильніше за ваше?

— Безумовно.

Я ще раз озирнувся з-поза ширми. Ось вона яка, квіточка куцурубська.

— Так-от, Андрію, поле в неї дивовижне, але дике, розумієш?

— Як?

— Ну, неприборкане, — Аполідор суворо дивився на мене. — Тобі не здалося, що сьогодні було забагато пригод?

Забагато, ну він сказав. Цих пригод, як я зараз їх згадав, було б забагато і для місяця нормального життя.

— Не без того, — напустив я на себе розумність.

— Не без того… Тож бо воно і є. Ти розумієш, Андрію, мені здається, ти їй сподобався. — Я низав плечима. Ще б пак. — Їй сподобалось, розумієш, коли ти її захищав, рятував від чого-небудь, а вона тоді… ну, жінкам це взагалі подобається.

Я все не міг второпати, до чого він веде.

— Ну от. Але вона не просто жінка, а дуже сильна жінка. Її поле впливає на навколишні явища, на людей, на звірів, врешті, мабуть, і на неживі предмети… — Аполідор виглядав трохи розгубленим. — Це треба дослідити, розумієш. В неї таке поле, ну таке, що я й не уявляю, як його назвати. Це щось…