Читати книгу - "Цифровий, або Brevis est"

Арсен клацнув по ній, але не лівою кнопкою миші, а правою.

Зорова пам’ять працювала бездоганно. У відповідь на клацання відкрилося додаткове меню. Арсен, щосили стиснувши повіки, прочитав його пункти: «Масштаб. Елемент вірогідності. Правдоподібність. Міра небезпеки. Згорнути».

Він обережно згорнув додаткове меню й вимкнув розпізнавання неправди.

Навколо, як і раніше, було повно неправди, безпечної, звичної, як старий вивих. Арсен, знаючи про її присутність, тепер не вмів її точно розпізнати. Він сидів, очманілий, з мишею в руці, і збоку нагадував психа.

Одна з умов маніпуляції — людина не повинна розуміти, коли їй брешуть. Максим дав Арсенові це вміння — чи це означає, що Арсеном більше не можна маніпулювати? Чи це означає, що Максим і не збирався Арсеном маніпулювати?!

Чи, може, правда — не менш ефективний важіль?

Він устав і знову сів. Яскраво блищало сонце на дахах машин, на їхніх чисто помитих боках, тремтіло розігріте повітря над автостоянкою. Вітрові шиби, зсередини прикриті шторками з фольги, здавалися величезними плитками шоколаду. Арсен міцно, аж до сліз, заплющив очі — і зависло перед ним меню; розплющив очі — й меню пропало. Простяглася на асфальті його тінь, наче малюнок, і два недопалки — наче брови. Він устав і побрів до метро. Сонце, небо, літо, — життя навколо, чого ж тобі не живеться, як нормальній людині?!

Він ледь не ступнув на перехресті під машину. Забув, що тут однобічний рух. Мабуть, якби машина його збила, тато хутко забув би ту тітку!

Або ні. Особливо, якщо на смерть. Тато скаже: ну, тепер, коли нас не пов’язує нічого, крім спільних спогадів…

Які бридкі думки лізуть у голову. Поза сумнівом, можна встановити програму — блокатор дурних думок.

Він проїхав на метро кілька станцій, розглядаючи рекламні плакати на стінах і намагаючись, для переміни, думати тільки про футбол. Якщо матч іде в прямому ефірі — то Максим зможе коригувати його, як завгодно? А якщо якась політична подія — звернення президента, наприклад, — у прямому ефірі?!

Це ж цілий світ можна запхнути за пазуху. Закон збереження енергії — шлагбаум, звісно, проте загалом… у цілому…

…Можна сказати батькові: «Я знаю, що ти обманюєш маму. Якщо ти негайно не перестанеш, я…»

Що — я? Розповім їй? Та мені спочатку язик одсохне. Напишу листа твоєму шефові на роботу? Перетворю тебе на пацюка?!

Хворі думки повернулися знову. Арсен потоптався перед кав’ярнею «Агат», де вони з Максимом колись вели ділові переговори. Потім зайшов у двір і сів на ту саму лаву, де сидів одного розмитого дощового дня, викинутий з життя, з долею, роз’їденою «імовірнісним черв’яком». Так, отут він сидів, а з балкона на нього дивилися мама й незнайома дівчинка. Наполовину сестра.

Мама могла вийти за іншого.

Може, так було б краще? Цей інший її не обманював би… як зрадник? Як злодій?

З цим іншим вона не влипла б у свої блоґи, наче муха в желе? Хто тут більше винний? І взагалі, чи винний хто-небудь, чи це природно, як настання осені?

Арсен уявив собі батька, як той каже, опустивши голову: «Ти мужчина, ти зрозумій мене. У нас кохання… Те, що було з мамою, залишилося в минулому, не варто опоганювати його сварками, лайкою…» Тьху, серіал якийсь виходить.

Арсен спроможний усе змінити. Ось вона, миша. Щоправда, програма є всього одна, зате яка ефективна; якщо людину весь час ловити на неправді — може, вона перестане брехати?

Пробіг пудель, за ним дівча в жовтому спортивному костюмчику, з повідцем: «Цезар! Цезар, до мене!» Молода мамуся з третього під’їзду розвернула возика так, щоб сонце не било в очі дитині. Арсен похитав головою, сподіваючись, що дамочка не сприйме його за божевільного; батько врешті-решт розлютиться й піде, грюкнувши дверима. Нікому не буває приємно, коли ловлять на брехні, особливо в сім’ї, особливо син. Нема в Арсена жодних несхибних засобів, щоб допомогти в цій ситуації. Є, як і у всіх інших, трохи такту, трохи співчуття, трохи твердості…

І жодної гарантії, що від його втручання не стане ще гірше.

Він виявив, що якогось дідька тримає в руках телефон і гортає розділ «Контакти». Хоч потрібний номер, на «А», стоїть майже на початку. Заплющивши очі, ялозячи мишею по коліну, він квапливо увімкнув розпізнавання правди й неправди.

— Алло? Аню, це я, Арсен…

— Привіт, — судячи з голосу, вона не здивувалася. — А ми тут якраз закінчили. Ящери вийшли на почесне третє місце.

— Як прикро…

Він запнувся. Заготовлені слова розсипалися, мов цвяхи з коробочки.

— Аню, е-е-е… ти за мною скучаєш?

— Трошки.

«Правда». Арсен поперхнувся.

— Ти думаєш, я дурень?

— Зрозуміло, що дурень…

«Неправда».

— Слухай, — нарешті здивувалась Аня, — ти п’яний, чи що? Чого це ти раптом мені дзвониш?

— Можна, краще я тебе питатиму? Просто, щоб послухати твій голос?

— Арсене! — вона засміялася. — Ну добре. Мені якраз робити нічого. Ми машину чекаємо.

— І Толік?

— Це тебе напружує?

— Ні. Звідки в тебе таке гарне татуювання?

— З салону, дурнику. Стиль такий.

«Неправда».

— Ти знала Максима раніше?

— Так, іноді зустрічалися.

«Правда».

— Як ти до мене ставишся?

— Ні, ти точно напився. Як я можу до тебе ставитися? Як до сина — рано, як до брата — нерозумно, як мужчина ти мене не цікавиш — молодий дуже. Ясно?

«Правда». Арсен зціпив зуби.

— Виходить, я тобі байдужний?

— Так.

«Неправда».

— Ти справді хочеш одержати в Максима роботу? Ти