Читати книгу - "Війна світів"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Скоро берег повернув на південь, і сонце опинилося праворуч від мене. Зненацька далеко спереду я побачив спочатку одну, а потім іще кілька постатей, що повиходили з кущів, — це були Моро із своїм сірим хортом, Монтгомері та ще двоє. Тоді я зупинився.
Вони теж побачили мене і, наближаючись, стали розмахувати руками. Я стояв, стежачи за ними. Двоє тварино-людей метнулося вперед, щоб перетяти мені відступ до чагарника. Монтгомері біг просто на мене. Слідом за ним, трохи повільніше, біг і Моро з собакою.
Нарешті я оговтався і, повернувшись до моря, поліз у воду. Скраю було дуже мілко, — я пройшов добрих тридцять ярдів, доки вода дістала мені до пояса. З-під ніг у мене кидалися врозсип якісь водяні істоти.
— Що ви робите, чоловіче? — гукнув Монтгомері.
Я обернувся, стоячи до пояса у воді, і втупив очі у своїх переслідувачів.
Монтгомері стояв, відсапуючись, на березі, над самою водою. Лице його почервоніло від бігу, солом’яне волосся розпатлалось, а обвисла нижня губа відкривала нерівні зуби. У цю мить підбіг і Моро; його обличчя було бліде й рішуче; собака його гавкав на мене. Моро й Монтгомері в руках тримали важкі батоги. Трохи далі на березі витріщилися на мене тварино-люди.
— Що я роблю? Хочу втопитися, — сказав я. Обидва чоловіки перезирнулися.
— Чому? — запитав Моро.
— Бо це краще, аніж потрапити до вас на тортури.
— Я ж вам казав, — озвався Монтгомері до Моро, і той щось йому тихо відповів.
— Чому ви думаєте, що я візьму вас на тортури? — запитав Моро.
— Бо я бачив, — промовив я. — По тих, що он там.
— Замовкніть! — вигукнув Моро і підняв руку.
— Не замовкну, — не вгавав я. — Вони були людьми, а чим вони стали тепер? Я, в усякому разі, таким не стану.
Я глянув поверх своїх співрозмовників. Вище на березі стояли Млінг, служник Монтгомері, і одне з тих білих закутаних створінь, що бачив я у баркасі. А далі, в тіні дерев, я помітив свою маленьку мавпо-людину і ще кілька невиразних постатей.
— Що ви зробили з цими створіннями? — запитав я, показуючи на них, гукаючи щораз голосніше й голосніше, щоб вони змогли мене почути. — Вони були людьми, такими ж, як і ви, а ви надали їм півтваринячої подоби, обернули їх на рабів і тепер самі боїтеся їх. Гей, ви, слухайте, — скрикнув я, показуючи на Моро і звертаючись до тваринного люду, що стояв позад нього, — слухайте! Невже ви не бачите, що вони обидва бояться вас, що вони жахаються вас? То чого ж ви боїтеся їх? Вас багато…
— На Бога, — вигукнув Монтгомері, - замовкніть, Прендіку!
— Прендіку! — гримнув і Моро.
Вони кричали обоє водночас, аби заглушити мій голос. А позаду них виднілися здивовані обличчя тваринного люду, їхні потворні обвислі руки, їхні сутулуваті спини. Було таке враження, наче вони намагаються зрозуміти мене, пригадати щось із свого людського минулого.
Я викрикував іще щось, не пригадую вже, що саме. Здається, закликав їх убити Моро й Монтгомері, запевняв, що їм нема чого боятися. Еге ж, добрих думок понатоптував я в їхні голови собі на лихо! Я помітив, як зеленоокий чоловік в темному лахмітті, якого я бачив у перший свій вечір на острові, виступив з-поза дерев, і решта посунула за ним, щоб краще мене чути.
Нарешті я зупинився передихнути.
— Послухайте хвилинку, — промовив рішучим голосом Моро, — а тоді говоріть, що хочете.
— Ну? — сказав я.
Він кашлянув, подумав і тоді гукнув:
— Латина, Прендіку! Поганенька, школярська латина! Тож постарайтеся зрозуміти. Ні, non sunt homines, sunt animalia qui nos habemus…[8] піддали вівісекції. Людинотворний процес! Я поясню. Виходьте на берег.
Я засміявся.
— Ловко придумано! — відповів я. — Вони розмовляють, будують житла, варять їжу. Вони були людьми. Еге ж, так я вам і вийду на берег!
— Позаду вас глибінь, і там багато акул.
— Саме це мені й потрібно, — сказав я. — Швидко й певно. Прощавайте.
— Зачекайте хвилинку! — Моро витяг із кишені якусь річ, що зблиснула на сонці, і кинув собі під ноги. — Це заряджений револьвер, — сказав він. — Монтгомері зробить те ж саме. Ми відійдемо на таку віддаль, якої вам буде досить для безпеки. Тоді виходьте й забирайте револьвери.
— Е, ні! У вас є ще третій револьвер.
— Зважте все як слід, Прендіку. По-перше, я вас не запрошував на цей острів. По-друге, ми могли б учора любісінько вас приспати, коли б мали на думці щось лихе. Нарешті, коли ваш перший страх улігся й ви здатні трошки міркувати, скажіть, невже вдача Монтгомері пасує до тієї ролі, яку ви йому приписуєте? Ми гналися за вами
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Війна світів», після закриття браузера.