Читати книгу - "Господиня"

Ми опинилися в короткому тунелі; яскраве світло проникало крізь арку в скелі. Стіни її були такими ж брунатними і геть поцяткованими дірками.

До мене долинули голоси. Тихі та спокійні — не такі, як минулого разу, коли бурчання людського натовпу нагадало мені водоспад. Сьогодні ніхто на нас не чекав. Я могла лише уявити, якою буде людська реакція на мою появу поряд із Джебом. На долонях виступив холодний піт, дихання прискорилося. Я присунулася до Джеба якнайближче, мало не торкаючись.

— Спокійно, — пробурмотів він, не обертаючись. — Вони бояться тебе більше, ніж ти їх.

У чому-чому, а в цьому я мала великі сумніви. А навіть якщо і так, то в людських серцях страх швидко перетворюється на ненависть і насилля.

— Я нікому не дозволю тебе зачепити, — сказав Джеб, коли ми дійшли до арки. — Втім, могла б уже звикнути.

Я хотіла запитати, що він має на увазі, але він уже переступив поріг. Я крадькома пішла за ним, ховаючись у нього за спиною. І єдиного я боялася більше, ніж зайти до печери: відстати від Джеба й упійматися тут, без його захисту.

Наш прихід зустріла мертва тиша.

Ми стояли у величезній світлій печері — тій самій, до якої мене привели у перший день. Коли це було? Гадки не маю. Стеля й досі здавалася мені занадто яскравою — я не могла звести очі й поглянути, звідки ллється світло. Того разу я не помітила, що стіни печери не суцільні: їх помережали тріщини, що переходили у тунелі та з’єднувалися між собою. Деякі з проходів були величезні, а в інші ледве можна було пролізти. Деякі були природні, а інші, якщо не цілком рукотворні, то принаймні розширені людськими руками.

Побачивши нас, люди в печерах так і завмерли. Більшість із них закам’яніли посеред печери — в позах, у яких їх заскочив наш прихід. Одна жінка саме збиралася зав’язувати черевики — і тепер стояла зігнута. Руки якогось чоловіка так і зависли в повітрі — перед тим він щось показував своїм товаришам. Ще один чоловік, нагло завмерши, похитнувся, втративши рівновагу. Різкий стук його підошви об долівку був єдиним звуком на всю величезну печеру. Він луною відбився від стін.

Я не мала права відчувати вдячність до страхітливої зброї у Джебових руках… але відчувала. Бо знала, що якби не вона, то на нас уже, певно, давно б напали. Люди ні перед чим не зупиняться, аби дістатися до мене, — заради цього вони без вагань прибрали б і Джеба… Проте рушниця може і не врятувати нас від нападу. Бо за один раз Джеб здатен вистрелити лише в одного ворога.

Моя уява так розігралася, що я ледве стояла на ногах. Тож я спробувала зосередитися на реальності, яка й без того була не мед.

Джеб зупинився, тримаючи рушницю біля пояса, дулом до юрми. Він роззирнувся по печері, зустрічаючись поглядом з кожним із присутніх. Людей було не більш як двадцятеро, тож це не забрало багато часу. Задовольнившись оглядом, Джеб рушив далі, цього разу ліворуч. Ховаючись у його тіні, я пішла слідом, а у вухах тарабанила кров.

Джеб не став перетинати печеру навпростець, натомість тримався близько до стіни. Спочатку я здивувалася такій траєкторії, а потім помітила великий темний квадрат, що займав увесь центр печери — дуже велику площу. На цьому темному місці ніхто не стояв. Я була надто налякана, аби розгадувати аномалію, ба навіть не уявляла можливих варіантів.

Поки ми обходили печеру по периметру, люди потроху оживали. Зігнута жінка випросталась і, розвернувшись усім корпусом, дивилася нам услід. Чоловік, який перед тим жестикулював, склав руки на грудях. Очі всіх присутніх звузилися, обличчя закам’яніли від злості. Проте ніхто до нас не підійшов, ніхто не заговорив. Хай там що Кайл і його приятелі розповіли всім про сутичку з Джебом, здавалося, це справило саме той ефект, на який сподівався Джеб.

Поки ми проходили крізь цей музей людських статуй, я впізнала Шерон і Меґґі, які спостерігали за нами з широкого входу в тунель. Їхні обличчя були порожні, очі — холодні. Вони не дивилися на мене, лише на Джеба. Але той їх ігнорував.

Здалося, що минули роки, поки ми нарешті дісталися дальнього кінця печери. Джеб попрямував до невеликого виходу, який на тлі яскравої печери здавався чорним. Я відчувала, як очі присутніх пропалюють у мені дірки, проте була надто налякана, аби озирнутися. Люди не рухалися з місця, та я хвилювалася, що от-от вони кинуться за нами. І коли ми нарешті сховалися в темряві нового тунелю, я відчула полегшення. Джеб знову торкнувся мого ліктя, аби вести мене далі, і цього разу я була зовсім не проти. Дзюрчання голосів за нашою спиною гучнішим не стало.

— Усе минуло краще, ніж я очікував, — пробурмотів Джеб, ведучи мене крізь печеру. Його слова мене здивували, проте мені не хотілося знати, в чому, на його думку, причина.

Земля під моїми ногами пішла під укіс. Тьмяне світло десь попереду забезпечувало певну видимість.

— Можу заприсягнутися, що ти ніколи не бачила нічого схожого, — промовив Джеб уже голосніше, повертаючись до свого грайливого, веселого тону. — Це дійсно щось, еге ж?

Він трохи зачекав — раптом я щось відповім? — а потім провадив:

— Я знайшов ці печери ще в сімдесяті. Точніше, вони мене знайшли. Я провалився крізь стелю отієї великої камери і дивом лишився живий — на своє щастя, я народився в сорочці. Потім довго блукав, шукаючи вихід.