Читати книгу - "Русалонька із 7-В. В тенетах лабіринту"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— От нащо ти йому про це товмачила? Вже чого не чекала від тебе, того не чекала! — теж укотре обурюється Софійка. Вона добре пам’ятає, що колись, у таборі, Павлик був не байдужий до неї самої. І тоді вона, щоб не «прив’язувати» хлопця і не образити відмовою, завела так зване потрійне листування: через Ві-ку-ку. Павлик хоч і охолов до Софійки, але, мабуть, не надто прикипів до Віти. Це те саме, якби Сашко Фадійчук зараз починав вимагати в Софійки вірності й качати права!
— Та я що? Я ж нічо’… — уперше плутається в словах Віку-куся. — Мо’, я хотіла, щоб у нас, як ото в романтичних істо’!..
— От і вийшло, що перелякала хлопця! — Софійка вихопила в подруги аркуша й продовжила читати: «Але ж я ще ніколи ні з ким усерйоз не зустрічався, тому не хочу себе прив’язувати, я вільний художник!»
— Прив’язуватись він не хо’! — сьорбала носом Віта. — Я що, мов козу, його припинала? Я просто його любила і мріяла, щоб на двох одне коха’, одне життя!
— «Та й тобі, Віто, хіба не хочеться ще побути на свободі? — цитувала далі Софія. — Ти молода і гарна, в тебе ще буде багато залицяльників»…
— Не, ну, як він сміє, га? — підбила подушку і сіла, зіпершись на неї, Віта. — Хіба ж у мене, крім нього, ще хто є? Це так, наче відшива мене!
— Не наче, а й справді відшиває, — зітхнула Софія і прочитала останні рядки: «Тому пропоную нам розійтися кожен своєю дорогою. Софійці передавай привіт і попроси від мене пробачення за те, що зірвав наше потрійне листування. Будь щаслива!».
— Але ж я! Я для нього все! А він мене так зра’! — била кулаками в подушку леськівчанка.
— У тебе життєвий принцип «менше кажи — більше роби», тому ти часто скорочуєш слова, хай! Але тут ти точно забагато наробила! Пішла в такий наступ! Може, й обручками запаслась?
Віта тільки винувато мовчала. Софійка ж провадила далі: про ненав’язування себе коханій людині, про глибоку вразливість творчої, особливо малярської, душі, про… Аж самій подобалось, як легко й натхненно лилась її мова. Сашко мав рацію, коли казав про її балотування в депутати! Отак мудро і сміло вирішувати будь-які сердечні питання — о, тут Софійка майже експерт! Гаразд, що Віта приїхала за порадою саме до неї: почує перелік усіх своїх прорахунків!
Софійчине ораторствування перебилося хлипанням.
Повернула голову й ахнула: Віта лежала уткнута носом в подушку і тяжко плакала.
— Віку-кусенько, ти чого, рідненька? — вхопила по-другу за плечі.
— Знаєш, я просто нікому не тре’! — обливала сльозами подушку Віта.
— Та не може цього бути! — щиро здивувалась Софійка, мимоволі перехопивши Вітину мову. — Ти ж така… Така хороша, мила, кучерява!
— Мене ніхто не лю’!.. Я думала, хоч Па’!..
— …І щічки такі рум’яні!
— Ніхто, ніхто, ніхто!.. Іду селом — ніхто й не гля’!
— Що ти кажеш! — розгублено гладила Вітині кучері.
— І я ніколи не вийду за’!
І тут Софійка здалась. Адже, коли по правді, її теж ніхто не любив (крім Сашка). Вона теж нікому не потрібна і теж не ніколи не одружиться! І не лише через нещасне кохання, але й тому, що її теж ніхто ніколи не покличе заміж (хіба що Сашко)!..
Гіркі довго стримувані сльози прорвали нарешті всі загати й хлинули на подушку, що біля Вітаної!..
Тепер здивувалась Віта, тепер уже вона гладила Софійчині коси, а Софійка й сама не помітила, як вилила подрузі всі накопичені страждання. На Павлика Віті ще є надія, але на того, за ким сохне Софія!.. Пустельник ніколи-ніколи-ніколи не буде з нею! І Віта ще полюбить іншого, але її, Софіїне, кохання — вона серцем чує — навіки!
— Дя’ Сергій, звичайно, людина достойна! — погоджувалась Віку-ку, — І дуже краси’… Але… Навіть якби він був нежона’, між вами стояла б прірва літ!
— Всього яких сімнадцять років різниці! — Софія в розпачі лупила кулаком багатостраждальну подушку. — Так, він трохи старуватий, так, ми померли б не в один день, а він сімнадцятьма роками раніше, але, гадаєш, для справжнього кохання це перепона?
Віку-ку теж не думала, що це перепона.
— Я десь читала, що рік життя з коханим цінніший, ніж хай і сто років, але з нелюбом!
Віта згідливо зітхнула.
О, Софійка все життя буде самотньою, але, як читала в книжці, боятися треба не нещасного кохання, а відсутності кохання! Віта і з цим погодилась.
«Тримайся все лівого та лівого», — чи ж не про здатність віддаватись на поталу серцю казала всевидюща бабуся?
Зараз подруги теж віддались на поталу серцю і не ховали страждань. Боже, такі молоді й такі нещасні!
Сльози несли полегшення.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Русалонька із 7-В. В тенетах лабіринту», після закриття браузера.