Читати книгу - "Зірки Егера"

килим з вигаптуваним золотом державний гербом. В середині державного герба було зображено родовий герб Запої — щит, який підтримують ангели, і на ньому два білих однорогих коня і два вовки; над щитом — білий польський орел (правда, орел цей стосувався герба королеви).

Двірцевий лейтенант підійшов до Балінта Терека і сказав:

— Її величність просять вас до себе.

Гергей лишився у гурті пажів і дяків.

Він звернувся до двох юнаків, що стояли поряд з ним і перемовлялися між собою:

— Мене звуть Гергей Борнемісса, я паж Балінта Терека.

Русявий юнак з веселим обличчям подав йому руку.

— Іштван Золтаї, з війська пана Ватяні.

Другий — кремезний хлопець з короткою шиєю — стояв, схрестивши руки, дивився поверх голови Гергея.

Гергей обурено подивився на нього (цей панич з бичачою шиєю ще, чого доброго, зневажає його!).

— Гергей Борнемісса,— повторив він, випнувши груди.

Юнак з бичачою шиєю недбало глянув на нього і буркнув:

— Яке мені діло, хто ти є, хлопче? У пажа одне ім'я? «Мовчи!»

Гергей почервонів. Його очі гнівно блиснули на пихатого парубка.

— Я не твій паж! А той, кому я служу, мене не називає «Мовчи!», а «Не терпи образи».

Юнак з бичачою шиєю зміряв Гергея поглядом.

— Що ж, вийдемо на подвір'я, я скажу тобі там, як мене звуть.— І він підняв руку, даючи зрозуміти, що він має на увазі.

Золтаї став між ними.

— Ну, ну, Мекчеї, не станеш же ти битися з цим хлопчиком!

— Коли мене ображають, я не хлопчик! — відрубав Гергей.— Мені ще в сім років Іштван Добо почепив шаблю і назвав витязем.

Почувши ім'я Добо, Золтаї обернувся і поклав Гергею руку на плече.

— Стривай,— сказав він здивовано.— Може, ти і є той хлопчик, який зумів вивести свого коня з-під носа в яничара?

— Я,— відповів Гергей гордо.

— Десь біля Печа?

— В Мечеку.

— Ну, друже, тоді дай сюди ще раз твою руку! — Золтаї міцно потис руку Гергею, затим обняв його.

Мекчеї стояв спиною до них.

— Хто цей грубіян? — запитав Гергей, киваючи на Мекчеї.

— Він непоганий хлопець,— відповів Золтаї,— тільки трошки задерикуватий.

— Я цього просто так не залишу! — сказав Гергей і ляснув Мекчеї по плечу.

— Послухай-но, пане...

Мекчеї обернувся.

— Опівночі на площі Святого Дьердя ми можемо познайомитися ближче! — Гергей ударив по руків'ю шаблі.

— Я прийду туди,— коротко відказав Мекчеї.

Золтаї похитав головою.

У залі наче вітерець повіяв. Люди заворушилися. Двоє охоронців з алебардами, або, як їх тоді називали, двірцеві, зайшли у двері, за ними рушило кілька придворних вельмож: гофмейстер, камергер і піп у чорній сутані — очевидно, священик придворної церкви, слідом чотири юних пажі. І нарешті з'явилася королева, за нею йшли чернець, Балінт Терек, Вербеці, Орбан Ватяні і старий Петрович.

Гергей, розпашівши, дивився на двері. Він сподівався, що до залу ще хтось зайде. Напевне, думав, коли у чоловіків-вельмож є пажі, то королеву мають супроводжувати пажі-дівчата. Але жодної дівчинки-пажа він не побачив.

Королева була в жалобному вбранні з вуаллю. На голові в неї виблискувала тоненька діамантова корона.

Вона сіла на трон, позаду неї стали два її охоронці, а поруч — вельможі. Королева окинула поглядом і щось пошепки запитала в ченця, затим зручніше вмостилася на троні.

Чернець подав знак тим, що стояли біля дверей.

До зали зайшов посланець турецького султана — ставний чоловік у білій шовковій одежі, прикрашеній золотою бахромою. Переступивши поріг, він низько вклонився. Затим швидкими кроками підійшов до килима, розстеленого перед троном, і впав ниць, простягнувши вперед обидві руки.

Разом з посланцем увійшло десятеро смуглявих черкеських хлопчиків в одежі лимонного кольору — щось на зразок пажів. Вони теж підбігли швиденько, як і їхній ага. Хлопчики несли скрині, накриті фіалковим оксамитом. Поставили їх ліворуч і праворуч від посланця, а самі впали ниць позаду скринь.

— Ласкаво просимо, Алі-ага! — мовила королева латиною. Її голос ледве лунав — чи від того, що в неї слабкі легені, чи тому, що її жіноча душа трепетала, як осиковий листок.

Посол підвівся, і тільки тоді всі