Читати книгу - "Бомбардир"

– А приятель твій як – усю дорогу за ним біжить?! Звідки йому знати, у режимі Гайдук чи навпаки?! Хрінь усе це. Що він – особливий?

– Але ж…

– Так, годі балагану! – шефові набридла полеміка.– Розвели тут, розумієш… Хто ще має варіанти?!

– Я гадаю, ось що слід зробити,– я набрав повітря.– У нас є два «заборонені» інтерв’ю, які однаково не підуть у номер. Давайте, спираючись на них, склепаємо рейтинг найкращих молодих українських футболістів. Але не будемо обмежуватися прісною статистикою, а розповімо про кожного щось таке, маловідоме… Мишку, ти, наскільки я знаю, приятелюєш мало не з усіма гравцями молодіжної збірної. Правда?

– Типу того,– пробурмотів мій колега так, наче не був упевнений навіть у власному імені.

– Тобі й карти в руки. Хобі, музичні переваги, дозвілля, взагалі – тобі видніше. П’ятсот знаків про кожного. І відразу стане ясно, унікальні ці хлопці чи ні.

– Годиться! – припечатав шеф.– Давай за комп! Потрібна буде допомога – звертайся до заступника головреда, він як-не-як твій боржник, це всім відомо. Поїхали, поїхали, бадьоро!.. Петровичу, ходімо курити!

Поки він насолоджувався першою цигаркою, я поволі сходив по каву. Зараз шеф улаштує допит на повну, і знову доведеться викручуватись. Якось останнім часом уже й кроку не можу ступити без брехні.

Щойно я повернувся, він запитав у лоб:

– Ну й що там у вас із Чернишем?

– Хто це сказав: «Чим більше знаю про людей, тим більше мені подобаються собаки»?

– Генріх Гейне. Накопав-таки щось? – у його очах спалахнув азарт.

– У процесі.

– І, звісно, встиг засвітитися. Розвідник із тебе ніякий.

– Особливо й не претендую…

– Ти тільки не сердься. Просто все йде криво. І на конфлікт наразився, і Новохатського, бідолаху, підставив.

– Ну пристрель мене.

– Щось ти мені сьогодні зовсім не подобаєшся. Депресія?

– Не спав ні греця, голова як казан,– я знизав плечима.– Вибач, співрозмовник із мене сьогодні нікудишній…

Більшу частину робочого дня тупа неуважність сходила мені з рук. Але що менше часу лишалося до дедлайну, тобто відправлення готового й підписаного макета до друку, то частіше в редакційному офісі чулося моє ім’я. Причому з вимогливими й навіть роздратованими інтонаціями. Шеф мусив заступитися за мене: мовляв, людина нездорова, проте залишається на роботі, щоб ви, криворукі, нічого не накосячили.

Навіть у другій половині дня я все ще почувався не у своїй тарілці. Якась дивна непевність, і це було зовсім незвично, адже редакційний хаос для мене – рідна стихія. Наче всередині мене щось відбувалося, причому без мого відома, і це щось мені активно не подобалося.

Але години до четвертої я з собою розібрався. І тепер точно знав, які мої плани на завтрашній день. Фактично – і на всю решту тижня.

Зібраного матеріалу про минуле Сергія Гайдука та його шляхи до статусу найкращого нападника країни було цілком досить. Як і не дуже привабливих фактів із його біографії. Я багато – але зі слів сторонніх людей – знав про його характер і схильності. Про спортивні якості. Я вислухав найрізноманітніші думки і мав від чого відштовхнутись. Але за межами футболу він лишався для мене загадкою. Примарою, якщо хочете. Людиною без властивостей.

Я міг би плюнути на все. Знехтувати. Щось догідливо дофантазувати, щось припустити. Але мене це не влаштовувало. Надто вже схоже на договірний матч – найгірше, що тільки може бути у футболі.

Ідея була елементарна: на кілька днів стати кимось на кшталт папараці. Не заради пошуків чогось кримінального або «смаженого». Просто в надії натрапити на якусь деталь або обставину, завдяки якій мій пазл остаточно складеться. Але навіть якщо я нічого не знайду, совість моя буде чистою: зроблено все можливе.

Слово «стеження» мені подобалося ще менше, ніж порівняння з папараці. Але яку корисну інформацію я зможу добути в результаті візуального спостереження за своїм героєм на відстані? Не так уже багато: розпорядок дня, точки, які регулярно відвідує мій герой, контакти – точніше, та їх частина, яка виявиться для мене доступною. Утім, може підвернутись і щось серйозніше…

Щойно не без проблем вичитаний макет «Території футболу» пішов до друкарні, змучені колеги почали розповзатись, а шеф подався в кафешку по сусідству – ковтнути свої «антистресові сто», я перехопив Русланчика. Той, своїм звичаєм, нікуди особливо не поспішав і завжди був готовий побалакати.

Незабаром, без особливих зусиль повернувши розмову в потрібному напрямку, я вже знав точну адресу Сергія Гайдука, номер його місця на підземному паркінгу й навіть те, що двері, які ведуть у його квартиру на двадцятому поверсі, розташовані праворуч від ліфта…

Удома, ще раз перебравши в голові всі складники мого плану, я переконався, що він тільки на перший погляд простий. Через це спав я, попри втому, не дуже добре, а вранці буквально за волосся витяг себе з ліжка.

За вікном було ще темно. Я нашвидку перекусив, ковтнув кухоль міцного, як дьоготь, чаю, накремзав бутербродів із холодним м’ясом, наповнив об’ємний термос кавою, прихопив з коридора кілька старих журналів із кросвордами на передостанній шпальті – і вигнав себе на холод.

Сніжок, що випав звечора, скрипів під ногами, морозець пощипував щоки. Я поспішав і раз у раз поглядав на годинник, хоч і вийшов із запасом. Перш ніж ужитися в нову для себе роль, слід було розв’язати деякі організаційні проблеми.

Я рушав до гаражного кооперативу неподалік Байкового кладовища.

Бокс, розташований там, дістався мені від покійних батьків, а моя колишня дружина під час поділу майна ним знехтувала. Я ж позбуватися гаражу не збирався – ще б пак, там стояла моя «ластівка»! Щоправда, зазирав я туди нечасто: мої міські маршрути були однаковими, користувався метро, а стирчати в заторах – не для всіх цікаве заняття. Не кажучи вже про ціни на бензин.

Колись батько тримав там свій «Москвич», потім його змінив мій «Опель-Вектра». У найтяжчі роки я навіть намагався «бомбити» на ньому, але особливих доходів це не принесло, і я кинув цю марну справу.

Навіть приємно після тривалої перерви знову відчути себе водієм. Правда, неминучих технічних проблем я не врахував. Акумулятор геть розрядився, стартер двічі хрокнув і заткнувся, і мені довелося викочувати «ластівку» з боксу вручну.

Зрештою із цим я впорався, але що робити далі – хтозна.

На щастя, метрів за сорок у ряду замкнених гаражних воріт одні стояли навстіж. Якийсь чоловік