Читати книгу - "Цинкові хлопчики"

Як я буду вбивати, я собі не уявляв. До армії займався велоспортом, м’язи собі накачав такі, що мене ніхто не чіпав, боялися. А я навіть бійки не бачив, щоб із ножем, кров’ю. Тут ми їхали на бетеерах. До того із Шинданда до Герата нас везли автобусом, іще раз виїжджав із гарнізону на ЗІЛі. На броні, зі зброєю, рукави закочені по лікті... Було нове відчуття, незнайоме. Відчуття влади, сили і власної безпеки. Кишлаки відразу стали низькими, арики мілкими, дерева рідкими. За півгодини так заспокоївся, що відчув себе туристом. Роздивлявся чужу країну — екзотика! Інші дерева, інші птахи, інші квіти... Колючку вперше побачив. І про війну забув.

Переїхали через арик, через глиняний місточок, який, на мій подив, витримав кілька тонн заліза. Раптом вибух — у попередній бетеер ударили в упор з гранатомета. Ось уже несуть на руках знайомих хлопців... Одного без голови... Картонна мішень... Руки теліпаються... Свідомість відмовлялася відразу увійти в це нове і страшне життя... Наказ: розгорнути міномети, «васильки» ми їх називали — сто двадцять пострілів на хвилину. Усі міни — у кишлак, звідки стріляли, у кожен двір по кілька мін. Своїх після бою шматками складали, зішкрібали з броні. Смертних медальйонів не було, розстелили брезент — братська могила... Знайди, де чия нога, чий шматок черепа... Медальйони не видавали. Раптом до чужих рук потраплять. Ім’я, прізвище, адреса... Як у пісні: «Адреса — не дім і не вулиця, нам просто в Радянський Союз...» Ось така штука!

Поверталися мовчки. Ми — прості, убивати незвично. У частині заспокоїлися. Поїли. Почистили зброю. Тоді почали говорити.

— Косячка заб’єш? — пропонували «діди».

— Не хочу.

Я не хотів курити, боявся, що потім не кину. До наркотиків швидко звикаєш, потрібна сильна воля, щоб кинути. Потім усі курили, інакше здохнеш, нерви луснуть. Були б наркомівські сто грамів, як за тієї війни. Не належало... Сухий закон. А треба зняти напруження. Забутися. До плову травку підсипали, до каші... Очі мов п’ять копійок... Уночі бачиш, як кішка. Легкий, мов кажан.

Розвідники вбивають не в бою, а зблизька. Не автоматом, а фінкою, штиком, щоб тихо, нечутно. Я швидко навчився це робити, втягнувся. Перший убитий? Кого зблизька вбив? Пам’ятаю... Підійшли до кишлаку, у біноклі нічного бачення помітили: біля дерева світиться маленький ліхтарик, стоїть гвинтівка, а він щось відкопує. Я віддав товаришеві автомат, сам наблизився на відстань стрибка і стрибнув, збив його з ніг. Щоб не кричав, запхав йому до рота чалму. Ніж із собою не взяли, важко нести. Був у мене складаний ніж, яким консервні бляшанки відкривали. Звичайний складаний ножик. Він уже лежав... Відтягнув за бороду і перерізав горло. Після першого вбитого... Мов після першої жінки... Потрясіння... У мене це швидко минуло. Я ж — сільський, курку різав, козу різав! Ось така от штука!

Був я на посаді старшого розвідника. Виходили зазвичай уночі. Із ножем сидиш за деревом... Вони йдуть... Попереду — дозорець, його треба зняти. Знімали по черзі... Моя черга... Дозорець порівнявся з тобою, ледь пропустиш його вперед і стрибаєш іззаду, головне — схопити лівою рукою за голову і горло вгору, щоб не зойкнув. Правою рукою — ножа в спину... Під печінку... І проштрикнути наскрізь... У мене потім був трофей... Японський ніж, завдовжки тридцять один сантиметр. Легко в людину входив. Посмикається і впаде, без крику. Звикаєш. Психологічно не так було складно, як технічно. Щоб улучити в серце... Карате навчалися. Скрутити, зв’язати... Знайти больові точки — ніс, вуха, над повіками — точно вдарити. Треба знати, куди ткнути ножем... Вриваємося до дувалу (двір за глиняним парканчиком): двоє — коло дверей, двоє на подвір’ї, а решта оглядає житло. Що подобається, беремо, звісно...

Одного разу... Нерви здали... Прочісували кишлак. Зазвичай відчиняєш двері і, перш ніж увійти, — кидаєш гранату, щоб на автоматну чергу не напоротися. Навіщо ризикувати, з гранатою напевніше. Кинув гранату і заходжу: лежать жінки, двоє хлопчиків старшеньких і одне немовля. У якійсь коробочці... Замість візочка...

Зараз згадую... Зараз моторошно...

Я хотів бути хорошим, але на війні так не буває. Я повернувся додому. Я — сліпий, куля знесла сітківку з обох очей. Увійшла в ліву скроню, вийшла в праву. Розрізняю тільки світло і тіні. Не вийшло стати хорошим. Часто в мене виникає бажання перегризти горло. Я їх знаю... Тих, кому треба перегризти горлянку... Тих... Кому шкода каменю на могили для наших хлопців... Кому не хочеться давати нам, інвалідам, квартири: «Я вас туди не посилав...» Кому наплювати на нас... Ми вмирали там, а вони по телевізору цю війну дивилися. Для них це було видовище. Видовище! Нерви собі лоскотали.

Я навчився жити без очей... Їжджу містом сам — самостійно в метро, сам на переходах. Сам готую, дружина дивується: готую смачніше за неї. Я ніколи не бачив свою дружину, але знаю, яка вона. Який у неї колір волосся, який ніс, які губи... Я бачу руками, тілом. Моє тіло зряче. Я знаю, який у мене син... Сповивав його маленького, прав пелюшки. Тепер ношу на плечах. Іноді мені здається, що очі не потрібні. Ви ж заплющуєте очі, коли найважливіше відбувається, коли вам добре. Очі потрібні художнику, тому що це його професія. А я відчуваю світ... Я його чую... Для мене слово важить більше, ніж для вас, зрячих. Слово і лінія. Звуки. Для багатьох я людина, у якої все позаду: мовляв, відвоював хлопець. Як Юрій Гагарін після польоту. Ні, найважливіше для мене — попереду. Я це знаю. Тілу не треба надавати більшого значення, ніж велосипеду, а я в минулому велосипедист, у перегонах брав участь. Тіло — це інструмент, верстат, на якому ми працюємо, не більше того. Я можу бути щасливим, вільним. Без очей... Я це зрозумів... Скільки зрячих не бачать. З очима я сліпіший був, ніж тепер. Хочеться від усього очиститися. Від усього того бруду, у який нас утягнули. Від своєї пам’яті... Ви не знаєте, як жахливо буває вночі. Усе знову навалюється... Я знову стрибаю з ножем на людину... Приміряюся, де проштрикнути... Людина м’яка, я пам’ятаю, що тіло в людини м’яке... Ось така от штука! Ось...

Уночі страшно, тому що я бачу... Уві сні я не сліпий...

Рядовий, розвідник

— Не дивіться, що я маленька, тендітна... Я теж там була... Звідти я...

З року в рік мені дедалі важче відповідати на запитання: «Якщо ти не солдат,