Читати книгу - "Корсунь-Шевченківська битва: сторінки історії."

class="book">Я дуже давно вивчив карту району і знав її напам’ять. Був впевнений, що сам знайду румунський кордон за 300 кілометрів від Черкас. Я не хотів здаватися радянським у полон. Третій радянський танк був оточений козаками. Танк стріляв. Він переїхав вози і знищив поранених, а ми відійшли на край лісу. За нами лише трупи. Із-за лісу і поля козаки більше за нами не йшли. Це була маленька доріжка, відкрита галявина в лісі. Я побачив старого доброго полковника, який намагався давати команди. Тут декілька тисяч воїнів лежали в снігу. Скрізь була стрілянина. Я представився полковнику і попросив дозволу дати мені можливість керувати виходом. Він дуже зрадів, зліз з коня і сів у сніг.

Мені вдалося знайти кількох молодих офіцерів, які розмовляли французькою. Вишикував їх і сказав, що я знаю, де ми. Ми повинні пройти ще 3 кілометри колони на південь. Я погодився взяти на себе завдання виходу. Вночі ми повинні були піти. Успіх буде, але ми повинні були охороняти край лісу, поки радянська піхота не перейде цей ліс. Я запитав, хто доброволець? Багато хто хотів. Я сформував підрозділи, кожний по 10 осіб, і в кожному по «валлону». Всі зайняли позиції на краю лісу. Ми були під вогнем росіян. Я бачив по карті, що Лисянка була за 3 кілометри на південний захід від нас. І я був впевнений, що наші там були. Лисянка була важливим центром. Я послав патруль розвідати район. Західний край найнебезпечніший. 300 метрів від нас була значна колона радянських танків на трасі в Лисянку, вони стояли на висоті і бачили всі сектори. Останній стрибок — і ми на свободі: «Валлонія» з танками і багато піхоти.

Праворуч кількасот німців вибігали із лісу. Вони кричали: «Ура! Германи!» і намагались вирватись. Жодному це не вдалось. Російські танки відкрили вогонь, і цілий ряд бійців було вбито.

Я дав команду почекати до ночі, до темряви. Вранці 50 тисяч оточених намагалися прорвати оточення. Всі частини перемішались. Ми навіть чули шум бойових дій. Ми вірили, що це наші танки, які стріляли без пауз. Ще була атака, внаслідок якої ми намагалися вирватись до Лисянки...

_____________________

Degrelle L. Veldtocht in Rusland. Signaal. — Uitgeverij Walter Soethoudt Antwerpen, 1987. — 334 p. Переклад з фламандської мови Мартіна М. Богарта, Бельгія.

Вікопомне слово про героїв битви
В. І. Грибенко
Подвиг

«Подвиг, який здійснив зі своїм взводом лейтенант Бобров, є одним із безсмертних зразків мужності й беззавітного героїзму наших доблесних гвардійців... Син Ваш загинув славною смертю героя... Ім’я його назавжди залишиться в наших серцях».

(З листа командування військової частини О. В. Бобровій від 31 липня 1944 року).

...Болю не було. Тільки в дикому танці закрутилися перед очима синювато-рожеві жарини і раптом злилися в сліпучо-зоряному спалаху, а біле полум’я снігу обпекло щоки, губи, скроні. Трохи скосивши погляд, лейтенант побачив, як поряд з ним із засніженого чорнозему пробиваються маленькі багряні квіти...

Потім з’явився біль. Гострий, як лезо ножа, він шматував червону завісу, що на мить закрила весь світ, і клапті її вогненними язиками снарядних вибухів поволі сповзали з сіро-блакитного тла неба, немов звільняючи людину від пут небуття.

А слідом за цим у мозок увірвалися звуки навколишнього бою. Як сотні молотів, великих і малих, вони били по свідомості різкими і нестримними ударами, під якими з безформних уламків окремих відчуттів виникли раптом думки, блискавично яскраві й чіткі. Він тяжкопоранений. Патрони закінчилися. Лише одна-єдина граната сховала в його долоні холодну шорстку головку, наче причаїлась перед останнім стрибком назустріч ворогу.

А він наближався. Незграбна сталева громада виростала на очах, заступила собою півнеба, немов півсвіту перекреслила хрестом, котрий хижо білів на ній, як дві схрещені кістки, що символізують смертельну небезпеку.

Ось уже лише п’ять кроків залишилось до фашистського танка, чотири, три... І немає сил підвестися, розпрямитися, грудьми зустріти ворога. Невже, як хробака, розчавить його огидна черепаха? Невже тільки для того й прожив він своє коротке життя, щоб зараз на грудях рідної землі розіп’яли його юність холодні залізні траки гусениць?

Пекуча лють вибухнула в серці, червоно засліпила очі, беззвучно закричала в кожній клітинці лейтенантового тіла. Лють проти цієї сталевої потвори, що своїми вогненними плювками стільки земель засіяла смертями й згарищами і в якій зараз для Юрія втілювались все зло війни, вся її мерзенність, безглуздість.

І лють ця надала йому сил, немов розпрямила пружину, сховану до часу в якихось глибинних тайниках організму. Неймовірним зусиллям волі Бобров вирвався з лабет болю, що колючим дротом обплутав усе тіло і, не даючи випростатись, здається, шматував його на клапті. Підвівся на весь зріст і раптом подумав про те, що, можливо, оцей останній крок назустріч ворогові, назустріч смерті і є найголовнішим у його житті, що, мабуть, саме до нього вела лейтенанта вся його життєва дорога довжиною в двадцять років, які були тільки прологом до цієї миті.