Читати книгу - "Валеріан та місто тисячі планет"

було честю те, що саме його підрозділ обрано очолити операцію з проникнення до центру станції та рятування викраденого Аруна Філітта. Корабель зістикувався зі станцією, вихід було загерметизовано, і відчинилися сталеві двері. З наказу капітана десятки важко озброєних солдатів заскочили до станції. Крис, що замикав їхній маневр, подався вбік.

— Генерале Окто-Бар, капітан Крис, командувач Першого сектора, прибув у ваше розпорядження, — відрапортував він.

— Добре, — донісся голос Окто-Бара. — Приступайте до бойового завдання. Візьміть до відома — до вас приєднається підрозділ К-Тронів.

Крис стиснув губи ниткою. Він не плекав симпатій до мовчазних незграбних роботів. Він мав достатній бойовий досвід, щоб знати, що роботи й андроїди, при всіх своїх інших перевагах, не годяться для використання в гущавині бою, де поруч із тобою мають перебувати розумні свідомі чутливі створіння. Він пишався бойовим шляхом Окто-Бара, але подумав, що генерал надто давно вже не був у реальному бою і не розуміє, що надання в розпорядження Першого сектора підрозділу К-Тронів то образа для цієї елітної команди.

— Цього не потрібно, пане генерале. Мої люди впораються самі.

— То наказ, капітане.

— Зрозуміло.

Він ще говорив, а обіцяний підрозділ роботів уже підвівся й загримів. Вони устали як один, тримаючи зброю в руках, не ворушачись і чекаючи наказів. Крис проковтнув досаду.

— Елітний підрозділе, за мною.

Вони слухняно послідкували за командиром, і він повів їх прямісінько до серця станції.

А Валеріана в буквальному сенсі вела таємнича «дівчина зі сну». Усередині себе він відчував легкі поштовхи, які ніби говорили йому «сюди» або «он туди», і так він вів Лорелін усе глибше до центру станції «Альфа». Сумовитий пейзаж, немов у цій місцевості ніхто не жив багато років, не додавав йому бадьорості.

Він спитав сам себе, чи варто йому тримати власні висновки при собі, і вирішив зробити навпаки. Бо ж Лорелін була його партнерка й мала право знати.

— Нами із самого початку маніпулювали, — почав Валеріан з похмурим виразом обличчя.

— Що ти маєш на увазі?

— Ми зараз у центрі так званої «мертвої зони». Але дихаємо як звичайно.

Маленькі гризуни пронеслися повз них, зупинилися, з цікавістю зиркнули на них і побігли далі у своїх щурячих справах.

— Ми вже так далеко зайшли?

Він понуро кивнув.

— Твоя правда… тут немає жодних слідів забруднення, — відповіла, оглядаючись, Лорелін.

— Уся ця місія — пастка, — сердито провадив Валеріан. — Лорелін, нас обдурили. Нам затято брехали. Брехали всі, і генерал Окто-Бар також. Командувач усе цілковито знав про те, що ховається за так званим «абсолютним злом».

— Що? — вражена, Лорелін вирячилась на нього. А Валеріан квапливо рухався згідно з підказками з глибини підсвідомості, і вона докладала зусиль, аби не відстати.

«Поверни сюди», — сказав йому внутрішній компас.

Валеріан підкорився, і обидва агенти опинилися біля підніжжя величезної стіни. Контрастуючи з покинутим пейзажем, цей бар’єр мав солідний новітній вигляд і складався з широких плит із якоїсь речовини, геть невідомої Валеріанові. Він і Лорелін удивлялися в стіну, спостерігаючи за тим, як плити рухаються, соваються й наїжджають одна на одну.

Картина стала ще дивнішою, коли висока гнучка бліда й доволі красива постать без попередження вийшла прямо зі стіни та елегантно стала перед ними. А за кілька секунд до неї приєдналися інші, і всі вони були красиві, усі світились і явно були доброзичливо настроєні.

— Перлини, — видихнув Валеріан.

— Овва! — присвиснула в захваті Лорелін. — Геть не таким уявляла я собі абсолютне зло.

— Мене звати Цюурі, — сказав той, хто першим пройшов крізь стіну. Він дивився на Валеріана з дивним виразом на обличчі, наполовину пристрасним, наполовину нетерплячим. — Я — син імператора.

— Чудово, — відповів Валеріан. «Два імператори за день». Його колотили емоції, і він знав, що деякі з них йому не належали. Він докладав зусиль, аби загнуздати їхню хвилю.

— То ви представите нас таткові?

— Він чекає на вас, — відповів Цюурі, — ідіть за мною.

Він повернувся й щез у стіні. Валеріан вагався, а потім підійшов ближче і простягнув руку.

Його рука простромила стіну.

Він випростав плечі.

— Спробуй вийти на зв’язок із генералом, щоб усі прибули сюди, — сказав він Лорелін. — А я поки що намагатимусь виграти трохи часу.

— Дзуськи! — відповіла Лорелін, задерши голову. — Чому б тобі вряди-годи не попрацювати дублером?

І не промовляючи більш ані слова, вона рішуче пройшла крізь стіну.

Валеріан зітхнув.

— Неймовірно, — пробурмотів він і подався за партнеркою.

Коли він вийшов зі стіни, то побачив, що Лорелін і Цюурі вже чекають на нього. Усе всередині цілковито відрізнялося від суворого пейзажу зовні та рухомої стіни. Він намагався осмислити те, що бачить, але не був певний у тому, що міг бодай підібрати для цього слова. За найближчою аналогією, яку міг уявити собі Валеріан, він стояв усередині величезного дирижабля, з тією різницею, що його вигнуті, скріплені ребрами стіни були зроблені не з холодного металу, а з органічної речовини. Стіни прикрашали великі плетені кошики, виготовлені ніби з прутів чи з трави. Він подумав про те, чи не правлять вони Перлинам за спальні місця, і згадав про чарівні будиночки з мушель із його сну.

Усередині перебувало кілька Перлин. Було видно, що корабель змодельовано за рисами цього народу. Він був простий і водночас високотехнологічний, гармоніював з природними стихіями. Цюурі провів їх по кораблю, що перетворився на село. Усі повертали до Валеріана та Лорелін свої бліді доброзичливі обличчя й нахиляли голови на знак вітання. У декого була зброя, оманливо проста за дизайном, що ховала в собі набагато більше, ніж здавалося, але ніхто не робив загрозливих рухів у бік двох людей.

А інші, дужі й гнучкі, сиділи вздовж стін, щось перевивали й штопали, доглядали якісь речі, спокійно та невідривно зосереджені на роботі. Цюурі