Читати книгу - "Все ясно"

Вона забрала руку з мого обличчя й поклала її собі на коліна. «Мені страшенно соромно, — сказала вона, — так завжди: зробиш щось, а потім боїшся показати комусь своє обличчя». — «Угу, тобі й має бути соромно», — сказав Дєд. «Не соромтеся», — сказав я їй. «Спитайте її, як моєму дідові вдалося втекти». — «Він хоче знати, як його дідові вдалося втекти». — «Вона цього не знає, — сказав Дєд, — вона ж уже стара дура». «Вам не треба казати нічого з того, чого ви не хочете говорити», — сказав я жінці. «Тоді я взагалі більше нічого не казатиму», — додала вона. «І ви можете не робити нічого такого, чого не бажаєте». — «Тоді я більше нічого й не буду робити». «Але вона все бреше», — не вгавав Дєд, а я нікак не міг вкурити, шо його стимулює отак реагувати.

«Ви можете залишити нас удвох? — спитала мене Августина, — на пару хвилин». — «Пішли у двір», — сказав я Дєду. «Ні, — сказала Августина, — мені треба поговорити якраз із ним». — «З ним?!» — перепитав я, вказуючи на Дєда. «Так, будь ласка, залишіть нас на пару хвилин удвох». Я подивився на Дєда, шукаючи хоч якусь підказку, шо робити, але побачив, шо його очі повні сліз, і шо він на мене не дивиться. Натяк поняв. «Нам треба вийти», — сказав я герою. «Чому?» — «Вони збираються пошепотіти між собою про різні секретні речі». — «А про що саме?» — «Нам тут бути не можна».

Ми вийшли й зачинили за собою двері. Я, звичайно, хотів би опинитися по той бік дверей, і ю там відкривалися дуже важливі таємниці. Ну, або хоча би припасти вухом до дверей і послухати, про шо вони там говорять. Але я знав, шо моє тіло бути з героєм по цей бік дверей. Частина мене бунтувала проти цього, а частина, навпаки, була довольна, бо ж якшо ти шось раз почув, то вже не можеш опинитися в тому моменті, коли ти ще цього не знав. «Ми би могли потеребити для неї кукурудзу», — сказав я, і герой повністю погодився. Наближалася четверта година дня й температура повітря почала катастрофічне знижуватися. Вітер приніс перші віддалені звуки ночі.

«Але я не знаю, що робити», — сказав герой.

«І я теж».

Після цього між нами почалося словесне голодування. Ми сиділи й обдирали з кукурудзи листя. Мене не хвилювало, шо там говорить Августина, але я би хотів почути, про шо говорить мій Дєд. З якої радості він може розповідати цій жінці такі речі, про які він навіть не згадував, коли говорив зі мною? А може, він їй нічого не розповідав, може, просто брехав? Я саме хотів, шоб він не казав їй правди. Вона не більше заслуговувала на його правду, ніж я або ж ми обоє заслуговували почути правду, і герой теж. Усі ми.

«Про шо поговоримо?» — спитав я, відчувши обопільне бажання говорити. «Я не знаю». — «Ну, має ж бути якась спільна тема». — «Може, ви хочете знати ще щось про Америку?» — спитав герой. «Та, от шось не можу нічого зараз придумати». — «Ви знаєте що-небудь про Таймс-Сквер?» «Ага, — сказав я, — це в Манхетені, на перехресті 42-ї вулиці і Бродвею». — «А знаєте про людей, котрі всенький день проводять перед ігровими автоматами й розтринькують усі свої гроші?» «Ага, — сказав я, — це в Лас-Вегасі, в Неваді, я читав про це статтю». — «А як щодо хмарочосів?» — «Ну, так, звичайно, близнюки Міжнародного Торгового Центру, Емпаєр Стейтс Біддінг, Сіарз Тавер». Не розумію чого, але мене не тішило все це, шо я знав про Америку, мені навпаки було соромно.

«А що ще?» — запитав він. «Розкажи мені більше про свою бабку», — попросив я. «Про мою бабусю?» — «Ну так, ти ж згадував про неї в машині. Про ту, шо з Колок». — «Ви пам'ятаєте ту розмову?» — «Ну да». — «А що ж би ви хотіли знати?» — «Ну, скільки їй років, наприклад». — «Я думаю, що їй приблизно стільки ж, скільки й вашому дідові, але виглядає вона набагато старшою». — «Аяк вона виглядає?» — «Вона маленька. Тому називає себе креветкою — це кумедно. Не знаю, якого кольору було її волосся насправді, але зараз вона фарбує його на жовто з коричневим, щось подібне на колір волоття кукурудзи. А очі в неї різного кольору: одне синє, а друге зелене. А ще в неї жахливі варикозні вени». — «Шо за варикозні вени?» — «Ну, вени в неї на ногах, по яких біжить кров, вони надзвичайно випуклі й виглядають дуже негарно, якось фатально». — «Ага, — сказав я, — у Дєда таке саме є. Де тому, шо коли він робив, то постійно був на ногах і от так сталося». — «А в моєї бабці вони ще з війни: їй довелося пройти пішки через усю Європу, щоби врятуватися. А для її ніг це було занадто». — «Вона пройшла пішки через усю Європу?!» — «Пам'ятаєте, я розповідав вам, що вона покинула Колки ще до того, як прийшли нацисти?» — «Ну, пам'ятаю». Він на мить спинився. Тоді я знов вирішив ризикнути усім зразу: «Розкажи мені про неї і про себе».

«Тобто, що значить про неї і про себе?» — «Ну я ж тільки хочу послухати». — «Та я й не знаю, про що розповідати». — «Ну, розкажи про той час, коли ти ше був малим, і про те, яка вона була тоді». Він засміявся. «Коли я був маленьким?» «Так, шо-небудь розкажи». — «Коли я був маленьким, — почав він, — то полюбляв під час родинних обідів сидіти в неї під спідницею. От це я пам'ятаю». — «Ну так і розказуй». — «Гм, довгий час я про це взагалі не згадував». Я мовчав, шоб він зміг продовжувати. Часом це було важко через надмірну тишу, яка висіла довкола. Але я розумів, шо тиша потрібна йому, шоб говорити. «Тоді я проводив руками вгору-вниз по її варикозних венах. Навіть не знаю, нащо я це робив і коли почав, просто робив і все. Я був малим, а всі малі, думаю, щось таке витворяють. А згадав я це, бо перед тим говорив про її ноги». Я не озвався