Читати книгу - "Кобзар"

III

Уже, либонь, після покрови Вертався з Дону я та знову (Бо я вже двічі посилав До дівчини за рушниками) Послать і втретє міркував. Та з чумаками та з волами Якраз в неділю на весілля До удовівни причвалав. Пропало! Все добро пропало! Ані щетинки не осталось. Пропав і я; та не в шинку, А на к о б и л і. На віку Всі люде бачать лихо, сину, Але такого, мій єдиний, Такого лютого ніхто, Ніхто і здалека не бачив, Як я, лукавий. А тим часом Просохли очі у вдови. Неначе в бога за дверима, У зятя та в сина Стара собі спочиває, А на Катерину, На дитя своє єдине, Тілько поглядає. А я в шинку з п'яницями Душу пропиваю!.. Та й пропив. Запродав душу, І душу, і тіло; Тіло катові, а душу!.. О боже мій милий! Хотілося б жить на світі, Та ба! Треба вчитись, Ще змалечку треба вчитись, Як на світі жити, А то битимуть, та й дуже!.. Не знаю, мій друже, Чи сатана лихо коїв? Чи я занедужав? Чи то мене злая доля Привела до того,- Таки й досі ще не знаю, Не знаю нічого. Знаю тілько, що тверезий, Бо вже ані вина, Ні меди, ні оковита Не пилися, сину. Отаке-то сподіялось. Вмер батько і мати, Чужі люде поховали… А я, мов проклятий Той Іуда, одринутий І людьми, і богом, Тиняюся, ховаюся, І дійшло до того, Що я вночі, підкравшися, Максимову хату (Бо його Максимом звали, Вдовиного зятя) Запалив. Згоріла хата. А душа проклята Не згоріла. Моя душа! Мій друже, мій брате! Не згоріла, а осталась, Тліє, й досі тліє! І коли вона зотліє, Коли одпочине? Святий знає.

IV

З переляку Вмерла Катерина. А Максим на пожарище Та на попелище Подивився. Нема ради! Тілько вітер свище У димарі та в комині. Що на світі діять? І що тепер йому почати? Подумавши, перехрестивсь Та й знов пішов у наймити Голодні злидні годувати. Вдова осталась не сама, А з сином парубком; женити Його збирались восени. Аж гульк! Од матушки-цариці, Таки із самої столиці, Прийшов указ лоби голить. Се в перший раз такий указ Прийшов з Московщини до нас. Бо на Вкраїні в нас, бувало, У козаки охочі йшли, А в пікінери вербовали, Та теж охочих. На селі Зобралася громада радить, Кого голить у москалі. Порадили громадою Та скурвого сина, Вдовиченка ледащицю, Забили в скрипицю Та й повезли до прийому. Он яке твориться На сім світі! Яка правда У людей, мій сину. Така й досі, я думаю, В нас на Україні. Та другої і не буде В невольниках людях.

V

Через год ото й велика Зима наступила. До зеленої неділі В байраках біліли Сніги білі; тойді ж ото І Очаков брали Москалі. А Запорожжя Перше руйновали. Розбрелося товариство, А що то за люде Були тії запорожці - Не було й не буде Таких людей. Під Очаков Погнали й Максима. Там-то його й скалічено, Та й на Україну Повернено з одставкою: Бачиш, праву ногу Чи то ліву підстрелено… Мені не до того Було тойді. Знову люта Гадина впилася В саме серце; кругом його Тричі повилася. Як той Ірод. Що тут робить? Не дам собі ради. А Максимові кривому Нічого не вадить; Шкандибав на милиці І гадки не має. А в неділеньку святую Мундир надіває, І медаль, і хрест причепить, І заплете косу, Та ще й борошном посипле. Я не знаю й досі, Нащо воно москалі ті Коси заплітали, Мов дівчата, та святеє Борошно псували? На іграшку, я думаю, Так собі, абито! Отож, було, мов генерал, Максим сановито Прибереться у неділю Та й пошкандибає У храм божий. На криласі Стане, та й співає За дяком-таки, та возьме Та ще й прочитає Апостола серед церкви. Вивчився читати У москалях. Непевний був Максим отой, брате. А трудящий, роботящий, Та тихий до того, Та ласкавий… Було, тобі Ніже анікого Не зачепить, ніже ділом, Ніже яким словом. «І талан, і безталання, Все,- каже,- од бога, Вседержителя святого, А більш ні од кого». Преблагий був муж на світі Максим отой, сину. А я! а я!.. не вимовлю. Моя ти дитино! Я вбив його. Постривай лиш, Трохи одпочину. Та тойді вже.

VI

Так ти кажеш, Що бачив криницю Москалеву, що ще й досі Беруть з неї воду, І хрест, кажеш, коло шляху І досі господній Стоїть собі на роздоллі. А не розказали Тобі люде там нічого?.. Вже повимирали Тії люде, мої свідки, Праведнії люде! А я й досі караюся І каратись буду Й на тім світі. Ось послухай, Доводить до чого Сатана той душу нашу: Як не схаменеться Та до бога не вернеться, То так і воп'ється Пазурями в саме серце. Ось слухай же, сину, Про Максима праведного… Було, не спочине Ніколи він. А в неділю Або в яке свято Бере святий псалтир в руки Та й іде читати У садочок. У садочку Та у холодочку Катерину поховали, Отож у садочку За упокой душі її Псалтир прочитає, Потім собі тихесенько, Тихо заспіває С о с в я т и м и; та й заплаче. А потім пом'яне О здравії тещу з сином І веселий стане. «Все од бога,- скаже собі,- Треба вік дожити». Отакий-то муж праведний Був він на сім світі. А у будень, то він тобі Не посидить в хаті, Все нишпорить по надвір'ю. «Треба работати,- Було, скаже по-московськи,- А то, лежа в хаті, Ще опухнеш». Та взяв якось Заступ і лопату, Та й пішов собі у поле Криницю копати. «Нехай,- каже.- Колись люде Будуть воду пити Та за мою грішну душу Господа молити». Вийшов в поле геть од шляху, У балку спустився Та й викопав при долині Глибоку криницю. (Не сам-один; толокою Йому помагати Й добрі люде приходили Криницю копати). І виложив цямриною, І над шляхом в полі Височенний хрест поставив… Зо всього роздолля Широкого було видно. Се, бачиш, для того, Щоб знать було, що криниця Єсть коло дороги, Щоб заходили з криниці Люде воду пити Та за того, що викопав, Богу помолитись.

VII

А тепер уже, он бачиш, Доходить