Читати книгу - "Корпорація ідіотів"

Стукіт у двері ванної. «Ти що там робиш?» Ірка. Блін.

От яка її собачача справа, що я тут роблю. «Блюю. Наслідки хіміотерапії», — ввічливо відповідаю. «Бачиш, що коїться? Прибери її геть. Вона мені заважає». «Твоя вигадка про рак — спрацьовує. Смішно, до речі. Пупа зараз надірву. Мені завжди подобалися люди, що спекулюють на вигаданих смертельних хворобах». Воно регоче. «Це не вигадка, це воно саме якось уклалося всім у вуха», — кажу я. Не потрібні мені чужі кмітливість та винахідливість.

Батько дивиться чергову серію «Сімнадцять миттєвостей весни», наспівує: «пумпум, пумпум-пумпум, пум-пум, пумпум». Голос Капеляна лунає на всю кімнату. «Батьку, — спокійно звертаюсь я до нього, беру пульт і роблю звук тихіше. Розвідник Ісаєв переходить на шепіт. — Ти можеш мені дещо пояснити? Як так сталося, що зі мною, твоєю хворою дитиною, коли вона, тобто я, дізнався про те, що невиліковно хворий, були не мамця, не татусь, не колишня дружина з моєю дитиною, не друзі, а знаєш хто? Водій мого керівника, який зжер усі мої продукти. В тебе є щось мені сказати з цього приводу?» Батько мовчить. «А ти впевнений у тому, що ти маєш право отак зараз гарчати на мене, синку, після того, як понад десять років тебе зовсім не хвилювало, чим живу я? Понад десять років ти не давав мені навіть тимчасової перепустки у своє життя?» Батько встає, висмикує з моєї руки пульт. Керманич гестапо Мюллер відчайдушно кричить на розвідника Ісаєва. «Слухай, допоможи Ірці з меблями, досить сварок, мені цілком вистачило й твоєї матері. Дай спокійно подивитися кіно». Ось тобі й маєш. Ага.

Я йду на кухню. Ірка вовтузиться там із паяльником. Я так думаю, що краще не чіпати жінку, яка здається нервовою і тримає в руках паяльника. Це не слушна нагода вправляти такій жінці мізки. Ви не згодні? Я помічаю, що на балконі за добу з’явилися чорні гори якогось мотлоху. «Це — мої інструменти», — посміхається мені Ірка. В неї немає двох зубів. Ще трохи, хай тільки покладе паяльник, в неї бракуватиме як мінімум трьох.

Так, де ж їх немає? Гостей столиці, де їх немає? Куди я можу сховатися в цій хатинці? Знову пертись у ванну — підозріло, Ірка за мною стежить. Залишилося одне — вбиральня. Там з’являється воно. «Слухай, ти не міг би дати мені спокій? Не вдиратись у вбиральню, кінець кінцем, мені ніяково. Я, знаєш, не звик срати при комусь. Раніше хоча б це мені вдавалося робити на самоті. Принаймні в цей момент у представників людства вистачає клепки, щоб мені не заважати». «Я думав, побачивши мене, ти трохи відкиснеш, угум-с». «Так. Якщо ти вже тут, скажи комусь із ваших, що б зістрибнув з батькових ребер! Тоді йому має попустити». «Що за нісенітницю ти верзеш?» — питає воно. На його пиці зацікавленість і здивування, як у цуцика-спанієля. «Сивина у бороду — біс у ребро. Давай домовимося із цим бісом, хай іде собі й дасть спокій батьковим ребрам, і тоді батько повернеться додому, а Ірка, я сподіваюся, кудись щезне теж». «Який ти примітивний», — пирхає воно. Ще зараз я бачу його скривлену мармизу, аж раз — воно кудись поділося. Всі мене зраджують і тримають за телепня. Але скоро, скоро настане час. Мій час. Тоді ми на вас подивимося.

xiii)

Отже, це й усе. Ось воно, моє сучасне щастя, моя сучасна доля, то скільки вона важить? Грами? Немає навіть одного мегабайту на цій зеленій тоскній дискетці. Зелений колір — надія? Зелений колір — болотнеча, ряска, яку жеруть качки? Спрощене життя. Яке ж воно спрощене, чи не так? Усе те, що його ускладнює, може у відповідних випадках його ж спростити. Зимно. Зимно, тому що прийшла зима. Минули два місяці — як вони тягнулися, як вони пробігли.

Ті два місяці, які нам виділив найбільший керманич. Минулися. «Гей», — звертаюсь я до водія. «Давайте спочатку заїдемо в один магазин». «Без проблем», — каже водій. Я знаю, що в цьому магазині мене вилікують, і не суттєво те, що вони будуть робити чи не будуть робити, в будь-якому разі вони обов’язково зачеплять щось у мені яким-небудь гачком зі своїх рибальських наборів.

Це — моє улюблене місце, тут ви можете посилити свою ненависть до людства, а також швидко вилікуватися від власної величі, незрівнянності та снобізму. Це — одна з центральних крамниць міста, де торгують дорогими речами, мештами, аксесуарами. Колись на цьому місці теж був публічний заклад, там гралися в богинь товсті продавщиці з дешевим перманентом на недбало профарбованій голові. Вони були готові розчавити все людське, що вклав у тебе Бог, батьки, вчителі, що вклало в тебе життя. Наші голови, душі, серця — це крамнички, шухлядки, скриньки, автомати, каси, склади. Вони робили це легко, наче феї за допомогою чарівних паличок. Одне їхнє слово до тебе, і ти відчував себе лайном чи кляв їх, а цього цілком достатньо для того, щоб убити в собі людину. ЛЮДИНУ.

Зараз замість товстезних продавщиць залом фланкували модні та стильні хлопчики та дівчатка. Але за змістом нічого не змінилося, а, може, стало навіть гірше. Тітки могли зглянутися на тебе, враховуючи твій вік, свій хороший настрій, не помітити тебе, сконцентрувавшись на інший людині. Ці ж усе помічали, водночас не помічаючи нічого.

Тебе для них не існувало, як і твоїх бажань, сподівань, мрій, потреб. Тебе не було. Ти думаєш, що ти існуєш, що ти щось значиш у цьому світі, маєш якусь вагу? То зайди сюди. І ти побачиш, що тебе — немає. Вони обговорюють свої проблеми, обмінюються телефонами своїх цирульників, візажистів, фотографів, вони діляться інформацією щодо модних дієт, салонів, кінотеатрів.

Вони вважають себе єдиними, хто заслуговує на увагу. Боги, королі, принци. Найвищі постаті у Всесвіті. Ти ж — ніщо. В тебе немає ім’я, статусу, тебе позбавлено голосу, народження, мови. В тебе немає нічого, що б могло їх зацікавити. Що б могло змусити їх подумати про тебе, як про людину, таку саму обрану Богом, як вони. Якщо в тебе немає грошви — ти зайва меблина, котра, це ж треба, яке паскудство, має нахабство швендяти і плутатися в них під ногами. В тебе є грошва? Ще й немала? Вони звикли до того, що в деяких людей є гроші, але вони не вважають їх за людей. Ви —