Читати книгу - "Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою"

XVIII століття і пов'язані з дивовижним колекціонерським запалом отців василіанів, які нагородили місто паразитичним наростом, що обтяжував місцевий бюджет надмірним і непродуктивним видатком. По низці років скарбниця Республіки, відкупивши за безцінь зібрання в зубожілого ордену, великодушно розтринькувала кошти на його опіку, демонструючи гідне королівської резиденції меценатство. Але вітці міста вже наступної генерації були значно практичніші і не затуляли очей на господарські потреби: після марних переговорів з кураторією колекції архікнязя, котрій силкувалися відпродати музей, вони замкнули його й ліквідували правління, призначивши останньому хранителю довічну пенсію. Під час переговорів експерти без усякого сумніву ствердили, що вартість зібрання грубо переоцінена місцевими патріотами. Поштиві отці набули у хвалебному завзятті немало фальсифікатів. Музей не мав жодного твору першорядного майстра, зате цілі колекції третьо- і четверторядних, цілі провінційні школи, відомі лише фахівцям, забуті глухі завулки історії мистецтва.

Дивна річ: поштиві монахи мали мілітарні уподобання, більшість картин була баталістичного змісту. Спалені золоті сутінки мерхли на зітлілих від старості полотнах, де флоти галер і каравел, старі забуті армади трухлявіли в затоках без відпливу, гойдаючи на понадиманих вітрилах велич давно щезлих республік. Під закіптюженими й потемнілими лаками вгадувались ледь помітні обриси кінних сутичок. Крізь пустку погорілих кампаній, під темним і трагічним небом тяглися в грізній тиші поперемішувані кавалькади, охоплені зусібіч купчастою висипкою артилерійського вогню.

На картинах неаполітанської школи без кінця старіється смаглий і вуджений післяполудень, немов побачений крізь темну пляшку. Потемніле сонце, здається, в'яне на очах у тих пропащих краєвидах, як у переддень космічної катастрофи. І тому такі жалюгідні усмішки і жести золотавих рибачок, що з манірною чарівністю продають в'язки риб мандрівним комедіантам. Цілий той світ давно рокований і давно минулий. Звідтіля та безмежна насолода останнього жесту, котрий ще триває — незрозумілий самому собі, все ще повторюваний, уже неповторний.

А далі ще в глибині цього краю, заселеного безтурботним племенем блазнів, арлекінів та птахоловів з клітками, у цьому неповажному і нереальному краї малі турчанки розпляцковують пухкими руками розкладені на дошках медівники, двоє хлопців у неаполітанських капелюхах носять повного галасливих голубів коша на палиці, що злегка вгинається під воркітливим крилатим вантажем. А ще глибше на самому крайчику вечора, на останньому відтинку землі, де на межі тьмяно-золотистої порожнечі хитається прив'ялий пучок аканту, — все ще точиться картярська гра, остання людська ставка перед великою ніччю.

Весь той розпродаж старої краси піддано болісній дистиляції під тиском літ, повних нудьги.

— Чи зможете зрозуміти, — питав мій батько, — розпач приреченої краси, її дні і ночі? Знову безупинно поривається вона до облудних торгів, інсценізує вдалі розпродажі, галасливі і юрмисті аукціони, захоплюється диким азартом, грає на baissê[3], шпурляє жестом марнотрата, гайнує своє багатство, щоб, тверезіючи, зауважити, що все це даремно і не виходить поза замкнене коло приреченої досконалості, і не гамує болісного надміру. Не дивно, що нетерплячість, безпорадність краси мусила врешті віддзеркалитися у нашому небі, розгорітися полум'ям над нашим обрієм, виродитись в атмосферні фокуси, у велетенські й фантастичні хмарні аранжементи, які я називаю нашою другою, нашою псевдоосінню. Ця друга осінь нашої провінції — не що інше, як хворобливий міраж, випромінений у гігантській проекції на наше небо вмираючою, ув'язненою красою наших музеїв. Ота осінь — то великий мандрівний театр, оманливий своєю поетичністю, величезна кольорова цибуля, що лущиться лушпина за лушпиною щораз новою панорамою. Ніколи не досягти ніякої суті. За кожною кулісою, коли вона зів'яне і згорнеться із шелестом, з'явиться нова осяйна картина, якусь мить жива і правдива, поки, гаснучи, не зрадить свого паперового походження. І всі перспективи виявляться мальовані, і всі панорами — з картону, і лише запах справжній, запах в'янучих куліс, запах великого гардероба, повного гриму і ладану. А в присмерку — великий розгардіяш і мазанина лаштунків, покидані жужмом костюми, серед яких без кінця вештаєшся, як серед шурхоту зів'ялого листя. Велике безладдя, і кожен тягне за шнури завіс, і небо, велике осіннє небо, висить у клаптях картин і повниться рипінням блоків. Поспішна гарячка, задиханий і пізній карнавал, паніка досвітніх бальних залів та вавілонська вежа масок, які не можуть втрапити до своїх справжніх шат.

Осінь, осінь, александрійська епохо року, що згромадиш у своїх величезних бібліотеках ялову мудрість 365 діб сонячного оберту. О старечі світанки, жовті, як пергамент, солодкі від мудрості, як пізні вечори! Передполудні, усміхнені хитро, як мудрі палімпсести, багатошарові, як пожовклі старі книги! Ах, день осінній, той старий пройдисвіт бібліотекар, що лазить у вицвілому халаті по драбинах і куштує конфітюри всіх віків і культур! Кожний краєвид для нього — це вступ до старого роману. Як же чудово бавиться він, випускаючи героїв давніх повістей на прогулянку під те задимлене й медяне небо, у тьмаву, смутну й пізню солодкавість світла. Яких нових пригод зазнає Дон Кіхот у Сопліцові? Як укладеться життя Робінзонові після повернення до рідного Болехова?

У задушливі й застиглі, золоті від зірниць вечори вичитував нам батько уривки зі свого манускрипту. Поривчий політ ідеї дозволяв йому хвилями забувати про грізну присутність Аделі.

Прилинули теплі молдавські вітри, насунуло велике жовте одноманіття, те солодке ялове віяння з півдня. Осінь не відступала. Наставали дедалі кращі й леткі, наче мильні бульбашки, дні й кожний видавався так до краю шляхетним, що всяка хвиля тривання була чудом надмірним і ледь не болісним.

У тиші глибоких і гарних днів змінювалась непомітно тканина листків, аж певного дня дерева постали в солом'яному вогні цілком здематеріалізованого листя, в красі легкій, як відцвілі пелюстки, як наліт кольорових конфетті — прекрасні пави й фенікси, котрі мусять лишень схитнутись і затріпотіти, щоб струсити те досконале, легше від папірчика, злиняле та непотрібне вже пір'я.

Переклав Микола ЯКОВИНА (1984)

Перекладено за виданням:

Bruno Schulz. Sklepy cynamonowe. Sanatorium Pod Klepsydrą. Kraków. Wydawnictwo Literackie. 1978.

Публікації:

Комсомольський прапор, Івано-Франківськ, № 141–144, 26 листопада 1988 р., С 11;

«Ї», Львів;

«Сучасність», Київ, № 10, жовтень 1992 р., С. 25–27.

Мертвий сезон

І

О п'ятій годині ранку — ранку, яскравого від раннього сонця — будинок наш уже давно купався в жагучому і тихому ранковому блиску. О тій торжественній годині, ніким не підстережений, він увесь тихенько входив — в той час як через покої у півмороці спущених штор ішов ще солідарно згідливий віддих сплячих — у фасаду, що пломеніла в сонці, в тишу раннього жару, мов би був зліплений на цілій поверхні з блаженно приспаних повік. Так, користаючи з тиші тих урочистих годин, дихав найперший вогонь ранку блаженно приспаним обличчям,