Читати книгу - "Горить свіча"

— Ти хочеш послати туди мене?

— Так. Твій тумен доблесних і непереможних узяв Княжу Гору. Поки інші воюватимуть на Дніпрі та Росі, ти пройдеш на Стугну та Ірпінь і візьмеш Василів, Плісенськ, Чорногород, Звенигород, Ясногород, Мутажир та обложиш Білгород…

— Чи не забагато для одного тумена?

— Ти тільки обложи і не випускай нікого, а тобі на підмогу прийдуть інші темники. А там, де зможеш узяти, — бери! Патрай орусутські села — нам потрібно якомога більше захопити рабів, коней, скоту, хліба! Не дозволяй нікому тікати до Киюва, бо кожен втікач посилить залогу того міста. А нам його брати!

Батий говорив тихо, повільно, ніби розмовляв сам з собою, а Менгу знизу вгору дивився на двоюрідного брата і думав про дивовижну примхливість людських доль.

Бату був другим сином Джучі — отже, одним з багатьох онуків Чінгісхана. Спадкоємцем усіх завойованих монголами західних земель, що належали Джучі, мав бути старший син — Орду, але добрий і не владолюбний Орду відмовився від влади на користь Бату… Щасливчик Бату! Його взяло під свій захист Вічне Небо! І він став великим ханом! Якщо йому пощастить підкорити всю Русь і всі західні країни аж до моря франків, то він, чого доброго, зрівняється славою зі своїм дідом — Чінгісханом… Гм, а чого досягнув він, Мунке? Невже йому до кінця бути простим темником Бату? Невже онгони — добрі духи — не прихиляться до нього? Невже Вічне Небо ніколи не ощасливить його милістю своєю?

Він здригнувся, бо помітив, як, замовкнувши, Бату пильно зазирав йому в очі. Бату розумний і проникливий! Не відбереш цього у нього! Кажуть, що він і справедливий. Може, й так. Недарма ж прозвали його Саїн-ханом, тобто справедливим ханом. Та чи буде він справедливим, якщо розгадає його думки?

— Так, так, будуть зайві втрати, — повторив він поспішно останні слова Бату. — А ми не можемо допустити зайвих втрат, бо ще довгий нам шлях до останнього моря, до моря франків! Я подбаю, щоб їх не було!

— Ти мене правильно зрозумів, брате, — відвів очі Бату.

— Бай-аралла[71], Саїн-хане, — схилив у поклоні голову Менгу. — Дякую за добрі слова. Завтра вранці копита моїх коней торуватимуть путь на Ірпінь! Побажай мені удачі!

— Бажаю тобі удачі! Бай-артай![72]

9

Василів, Плісенськ, Чорногород і Звенигород були оточені одночасно. З-під Звенигорода Менгу розіслав летючі загони у навколишні села. Калиновий Кут дістався джиґунові Жадігеру.

— Кажуть, там поряд є укріплений монастир. Знай: якщо служителі орусутського Синього Неба піддадуться нам, то нікого з них не чіпай. Така воля Саїн-хана! — пояснив йому Менгу-хан. — Тоді він дасть монастиреві тархан[73]… Але якщо вчинять опір, візьми приступом і спали! Щоб і сліду не залишилося! А ченцям на шию кангу — і в рабство! Це теж воля Саїн-хана!

— Слухаюсь і покоряюсь! — схилив голову Жадігер, але тут же випростався. — 3 дозволу найяснішого каана я візьму десятків два або три полонеників — може, доведеться вести облогу.

— Бери.

Стомлені, голодні полоненики лежали на високому березі Ірпеня і похмуро дивилися, як до них на коні мчить якийсь мунгальський нойон, їм зараз усе було байдуже: три дні пішого ходу — більше як по півсотні верст за день, та ще впроголодь — знесилили людей. Мунгальські гарапники збасамужили спини. А попереду — голод, холод, кров, смерть, страждання. Тож ніхто не надав значення якомусь нойонові, що шпарко мчав до них. Один Добриня підняв голову, нечесану, скуйовджену, бо був без шапки, яку загубив ще на валах Княжої Гори. Йому не лежалося: ген-ген за річкою, вниз по течії, в сірій осінній імлі мріло рідне село — Калиновий Кут. Що там? Як там? Чи знають, яка доля їх чекає? Чи, може, вже його рідні полягли під шаблями мунгальськими? Чи почули вони, як забив у Звенигорода дзвін на сполох? Зрозуміли, про яке лихо сповіщає? Тікають у ліси, в густі хащі, в печери? Чи заніміли в жахові і ждуть біди покірно, як віл обуха?

Він перший помітив нойона та його нукерів. Щось знайоме в його зовнішності змусило його підвестися. Жадігер? Невже він? Так, він, Жадігер. Що ж несе йому ця зустріч?

Жадігер зупинив коня прямо перед ним. Витріщив очі. Його тверде обличчя, бронзове і безвусе, виражало непідробний подив.

— Добриня? Ти? Ти був на Княжій Горі?

— Був.

— Авжеж! Товрул казав, та ніколи мені було шукати тебе. Тепер я знаю: після загибелі брата Жокте ти залишився в Киюві. Але, як бачиш, ти помилився. Кожен, хто виступає проти нас, помиляється і гине або потрапляє в полон, і на нього накидають кангу, як оце на тебе.

— Так, я знову став полонеником… Ти уб'єш мене?

— Навіщо? Ти одного разу приніс мені щастя. Не виключено, що і вдруге принесеш. Я вірю в долю. Ти знову станеш моїм полонеником і разом з іншими, яких я відберу зараз, підеш зі мною!

Він вибрав три десятки найсильніших, і їх зразу ж Жадігерові нукери погнали по лісовій дорозі на схід. Ніхто не знав, куди їх ведуть. Ніхто, крім Добрині.

У нього похололо під серцем — лісова дорога вела прямо в Лисівку, до Лисівського монастиря і до Калинового Кута. А туди ж усього три чи чотири версти!

Скільки разів ходив він по цій дорозі! Довкола стояв глухий осінній ліс. Вікові жовтогарячі сосни високо здіймалися вгору зеленими головами і прикривали від вітрів і бур густий підлісок — всю оту вільшину, горобину, ліщину, калину, що зараз, в осінню пору, горіла десятками барв і сповнювала повітря п'янкими запахами опадаючого листя та дозрілих плодів.

Нукери підганяли полонеників гарапниками. Люди спотикалися, але тюпали прискорено, підбігцем. Незграбні канти на їхніх шиях похитувалися, моя ярма, поскрипували і чіплялися за кущі ліщини, на яких ще подекуди висіли потемнілі кім'яхи горіхів. Невільники рвали їх і ховали в кишені, щоб потім, на привалі, хоч трохи втамувати голод.

Лише Добриня не рвав. Його серце тужно стискалося. Ось — Погар, ось дорога на Скиток, ось місток через тихий ручай. Нарешті — Кладова… А зараз і Лисівка…

З кожним кроком наближалося страшне лихо до рідних місць, до найдорожчих людей. А він нічим не може їм допомогти!

Лисівський монастир виринув раптово, як тільки мунгальський загін виїхав на широку галявину. Він стояв на крутому пагорбі, що обривисто спадав до Ірпеня. За посірілим від часу заборолом здіймалася золотими хрестами дерев'яна церква з високою дзвіницею, а