Читати книгу - "Побачити Алькор"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Це лише припущення. Чаклун, між іншим, ще може бути живим. Паралізованим, пораненим, хворим. З одного темного вірша я б, Іване Ваграновичу, не став виводити цілу версію. Ми ж не знаємо, у якому стані Агамов написав цього вірша. Він був або в екзальтації, або у глибокій депресії. А в такому стані людина не завжди адекватна. А якщо ім'я «Маймуна» вказує не на демонічну природу Поліни, а лише на те, що вона зрадниця, тварюка? Може, це лише таке емоційне порівняння, а не характеристика її здібностей? І до чого тут цар джинів?
— Отож-бо й воно! — директор клацнув кришкою лептопа. — Я щойно теж про це подумав. Донька царя джинів! А хто у Поліни Юріївни папахєн? Ми знаємо? Ні, ми не знаємо. А треба дізнатись, Олеже Марковичу… Ану давай подзвонимо Костиганову. Цікаво, чи цей джентльмен знає про молоду вдовицю щось таке, чого не знаємо ми?
Поки шеф і старший технік обмінювалися припущеннями щодо демонічної суті Поліни Агамової, Мармура приходила до тями. Вона намагалася згадати, що саме з нею трапилось, але пам'ятала лише дикий спалах бажання і ненависті. Двох ядучих, немов отрута, почуттів, туго сплетених в одну лихоманку. Після цього спалаху вона не пам'ятала вже нічого. Ані чужої волі, яка опанувала її свідомість, ані своїх дій. Вона виринула з темного провалля вже в ліжку. Усе її тіло боліло, кожна спроба підвести голову закінчувалась приступом нудоти і запамороченням.
До кімнати відпочинку завітав Кабарда.
— Як ся маєш, красуне? — Микола Семенович присів на край дивана.
— Нудить.
— То мине. Лікар каже, що ти швидко видужаєш.
— А де Лавр Станіславович?
— Він на завданні.
— З ним усе гаразд?
— Не хвилюйся, з Лавром Станіславовичем усе в повному порядку. Скоро приїде. А ти ніяких голосів не чуєш?
— Яких голосів?
— Ну, таких, які ніби говорять у голові. Щось тобі кажуть, наказують.
— Я не шизонута, — обурилась дівчина.
— Ти не шизонута, я ж не про те, — Кабарда підіткнув краї ковдри, якою була накрита Мармура. — Не холодно тобі, ні?
— Ні. Так що то ви питали про якісь «голоси»?
— Ти не хвилюйся, тобі не можна. Розумієш, ти кілька хвилин була під зовнішнім впливом. Щось типу гіпнозу.
— А хто мене гіпнотизував? Тут нікого не було.
— Це робилось на відстані.
— Не гоніть.
— Я не гоню. Є такі технології. Єн-ел-пе називаються.
— Западло, — Мармура заплющила очі. — За таке вбивати треба.
— Ти справді нічого не пам'ятаєш?
— Hi, — дівчина підозріло подивилась на Кабарду. — А що я такого виробляла?
— Нічого страшного.
— Не брешіть. Я на людей кидалась?
— Ти вела себе як лунатик. Не розуміла, що робиш.
— Хоч не голою?
— Ні, — посміхнувся Кабарда. — В одязі. Тебе побачив наш черговий і зупинив. Потім викликали лікаря. Він дав тобі заспокійливе.
— Тепер мене покладуть у дурку?
— Ні, Наталко, не покладуть. Призначать тобі таблетки. Про всяк випадок. Для профілактики.
— Ага, таблетки для дуриків.
— Та ні. Не для дуриків. Я теж такі таблетки п'ю, щоби підтримати мозок. Робота в нас така: нерви, недосипання. Такі ліки називаються коригуючими препаратами.
— Ви батькам не казали?
— Ні. І не будемо нікому казати. Це ми називаємо «внутрішніми подіями». Про них ми нікому не розповідаєм. Та й тобі треба про це забути. Воно не повториться. Ти тут відпочинеш ще кілька днів, доки не видужаєш. Добре?
— Ви так кажете, ніби я можу відмовитись.
— Ти ж вільна людина, хоча ще не повнолітня. На все, що з тобою роблять, потрібна твоя згода. Ну й, зрозуміло, згода твоїх батьків.
— А ви батьків питали?
— Питали. А ти не проти?
— Ні, не проти, — Мармура задумалася. — Це що ж, виходить, так було, ніби я довбана рукавичка, а хтось запхав в мене руку і я робила, що він хотів?
— Ну, не зовсім так…
— За таке, дядько Миколо, треба бошки відривати, на шматки різати. Якісь деградоси залазять людині в голову, і вона стає грьобаним зомбі… — Мармура черговий раз спробувала підвестися. — Голова крутиться. От падло! Ні, ну я без плану прозрєваю. Це ж такий бєзпрєдєльний попадос, що повіситись можна. Хто це робив? Ота сволота, яка за мною бігала? Це вона?
— Ми зараз шукаємо тих, хто виробляє такі речі. Ми їх знайдемо і покараємо.
— Їх треба знайти і бошки їм повідкручувати.
— Знайдемо, Наталочко. Знайдемо і відкрутимо. Для того ми й існуємо… їсти хочеш?
— Яке там «їсти». Хрєново мені. Голова як баняк.
— Скоро прийде лікар, дасть тобі снодійне. Тобі тепер треба багато спати.
— Але коли приїде Лавр, ви мене розбудите, добре?
— Розбудимо.
— Точно?
— Обіцяю. Ану, дитино, приміряй оце, — Кабарда дістав з кишені срібний хрестик на ланцюжку і надів його на Мармуру. — Це оберіг. Я колись на флоті служив, водолазом. Цей хрестик знайшов біля затоплої баржі. Може, це не я, а він мене знайшов. Він правильний. Він мене від різних лихих людей захищав, і таки добре захищав. І тобі він допоможе.
— А ви як без нього?
— Так я ж тобі його не назавжди даю. Ми тих людей упіймаємо, і тобі вже захист не буде потрібний.
— Захист завжди потрібний.
— Лавр тобі золотий хрестик купить. Красивий, з вензелями.
— Не купить, — надулася Мармура. — Я тепер психічна, мене в клітці треба тримати і таблетками годувати.
— Купить, купить, — Кабарда виглянув у вікно, провів поглядом Руслана, який саме минав КПП, і додав: — Але ти йому скажи, щоби дуже дорогого не купував. Знаєш, як у пісні співають: «Чем дороже покупки, тем дешевле судьба».
Розділ 42
Космічній Мавпі, на відміну від Таракана, не потрібно було вивчати плани і схеми резиденції «Ока Півночі». Вона могла із зав'язаними очима знайти там кожне приміщення, кожне вікно і кожний вимикач. Свого часу вона півтора року пропрацювала на чорній кухні, де готували їжу учням і охоронцям, потім відшліфувала колінами, сідницями і п'ятами кожний сантиметр підлоги медитаційного і тренувального залів. Нарешті, вона потрапила до внутрішніх приміщень вілли, де пройшла повний курс науки, вступну частину якої їй виклали санітари у психлікарні.
Вона знала, що майже посередині найдовшого із чотирьох парканів, що оточували резиденцію, є місце, яке не потрапляє де поля зору жодної з відеокамер. Вона перестрибнула через двометровий паркан так само легко, як перестрибувала через канави, коли переслідувала Мармуру. Ховаючись за господарською будівлею, вона дісталась декоративного пагорба в саду за віллою. Пагорб теж знаходився за межами
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Побачити Алькор», після закриття браузера.