Читати книгу - "Пригоди Олівера Твіста"

— То, кажете, в мене кам'яне серце, місіс Корні? — мовив містер Бамбл, колотячи свій чай і зазираючи в очі наглядачки. — А у вас серце не кам'яне, місіс Корні?

— Боже мій! — вигукнула вона. — Яке дивне запитання з уст нежонатого чоловіка! Нащо вам це знати, містере Бамбл?

Бідл допив чай, доїв грінку, струсив з колін кришки, обтер губи й без зайвих слів поцілував наглядачку.

— Містере Бамбл! — вигукнула цнотлива леді пошепки, бо з переляку в неї пропав голос. — Містере Бамбл, я закричу!

Замість відповіді містер Бамбл неквапно й статечно обійняв наглядачку за талію.

Пообіцявши закричати, ця леді, певно, й справді б закричала після цього нового зухвальства, але раптовий стукіт у двері звільнив її від такої необхідності: почувши той стукіт, містер Бамбл схопився, мов ужалений, підскочив до пляшок і почав ретельно стирати з них порох рукавом, а наглядачка сердито спитала, хто там. Зверніть увагу на цікаве явище: від раптової несподіванки переляк місіс Корні як рукою зняло, і голос її знову набув своєї начальницької різкості!

— Вибачте, місіс, — прошамотіла, просовуючи голову в двері, старезна, страшенно бридка богаділка. — Стара Саллі конає.

— А мені що до того? — сердито спитала наглядачка. — За ноги я її на цім світі вдержу, чи що?

— Та ні, ні, місіс, — мовила стара. — Їй уже ніхто не допоможе. Я вже надивилася на своєму віку, як помирають люди — і малі дітки, і здоровезні чоловіки; тож хто-хто, а я знаю, коли приходить смерть. Але в Саллі, видно, якийсь камінь лежить на душі, бо тільки-но корчі її відпускають, — а це буває дуже рідко, бо помирає вона в страшних муках, — так одразу починає торочити, що конче має вам щось сказати. Вона спокійно не помре, поки ви не прийдете до неї, місіс.

Вислухавши це повідомлення, достойна місіс Корні пробубоніла собі під ніс усе, що вона думає про клятих старих відьом, які навіть померти не можуть, не дошкуливши чесним людям, похапцем загорнулась у теплу шаль і попросила містера Бамбла зачекати на неї, бо хтозна, що наговорить та стара. Потім наглядачка звеліла богаділці наддати ходи й не шкандибати сходами цілу ніч і вийшла слідом за нею, люто лаючи її на всі заставки.

Залишившись на самоті, містер Бамбл повів себе якось незрозуміло. Він відчинив буфет, полічив чайні ложки, зважив на долоні щипці для цукру, уважно оглянув срібного молочника, щоб упевнитись, що він таки з благородного металу, а коли задовольнив свою цікавість, то надів набакир свого трикутного капелюха й статечно протанцював чотири рази навколо столу. Виконавши це дивовижне дійство, він скинув капелюха, вмостився на стільці спиною до вогню й почав пильно роздивлятися меблі, наче складаючи їхній детальний опис.

Розділ XXIV,

в якому йдеться про річ майже не варту уваги. Проте розділ цей недовгий, і в нашій оповіді він ще може виявитися важливим

Богаділці, що порушила хід подій у кімнаті наглядачки, дуже пасувала роль вісниці смерті. Тіло її було згорблене від старості, руки й ноги тремтіли, обличчя, перекошене в безглуздій посмішці, скидалося більше на маску, створену рукою божевільного майстра, аніж на витвір природи.

На жаль, так мало облич, любовно створених природою, зберігає свою первозданну красу! Турботи, жалощі й злигодні земного існування позначаються на людських обличчях так само, як на людських серцях, і лише коли пристрасті засинають, випускаючи людину із свого полону, хмари, що затьмарювали її обличчя, розвіюються, залишаючи по собі ясний, небесний спокій. На обличчі небіжчиків, дарма що вже закляклому, задубілому, часто з'являється давно забутий вираз заснулої дитини, той вираз, з яким людина вступала колись у життя; воно знову стає таким безтурботним, таким спокійним, що люди, які знали небіжчика за його щасливого дитинства, побожно вклякають перед труною, ніби бачать ангела, що зійшов на землю.

Стара потороча шкутильгала коридорами, дибала сходами, шамкаючи щось у відповідь на лайку наглядачки; нарешті вона зовсім захекалась, пристала й віддала свічку своїй прудкішій начальниці, а сама попленталася слідом за нею.

Хвора лежала в голій кімнаті на мансарді. В далекому кутку її тьмяно блимала свічка. Коло ліжка сиділа інша стара богаділка, а перед каміном стояв учень парафіяльного аптекаря, вистругуючи з гусячого пера зубочистку.

— Ох, і холодно ж сьогодні, — мовив цей молодий джентльмен до наглядачки.

— Так, страшенно холодно, сер, — якнайчемніше відповіла та, роблячи йому реверанс.

— Вам би слід вимагати від вугляра кращого вугілля, — сказав аптекарів учень, розбиваючи іржавою кочергою вуглину в каміні. — Як на таку холоднечу, хіба ж це паливо?

— Вугілля вибирає рада, а не вугляр, сер, — пояснила наглядачка. — При, нашій бідності ми маємо, бути вдячні їй і за це тепло.

їхню розмову перебив стогін хворої.

— Ага, — сказав молодий джентльмен, обертаючись до ліжка так, наче оце щойно згадав про існування пацієнтки. — Їй уже амба, місіс Корні.

— Ах, невже, сер? — спитала наглядачка.

— Я їй даю щонайбільше дві години, — відповів аптекарів учень, загострюючи зубочистку. — Життю там уже нема за що держатись. Ану, бабусю, гляньте, вона задрімала?

Богаділка схилилася над хворою і ствердно кивнула головою.

— Цілком можливо, що вона так і сконає уві сні, якщо ви не будете галасувати, — сказав хлопець. — Переставте свічку на підлогу, щоб не світила їй у вічі.

Богаділка переставила свічку, похитала головою, — мовляв, так легко хвора не відійде, — і підсіла до горбатої потвори, яка на цей час уже видобулася на мансарду. Наглядачка роздратовано скривилась, загорнулась у шаль і сіла у хворої в ногах.

Вистругавши нарешті зубочистку, аптекарів учень умостився перед каміном і заходився колупатись у зубах. Хвилин за десять це заняття йому, очевидно, набридло; він побажав місіс Корпі успіху в її справі й навшпиньки вийшов з кімнати.

Обидві богаділки ще трохи посиділи мовчки на стільцях біля ліжка, а тоді підвелись, перейшли до каміна і, присівши навпочіпки, простішій до вогню свої кощаві руки. В зловісних відблисках вогню їхні зморшкуваті обличчя зробилися ще бридкішими. Гріючись, старі почали стиха перемовлятись.

— Енні, вона більше нічого не казала, поки я ходила? — спитала та, що привела наглядачку.

— Жодного слова, — відповіла друга стара. — Заходилася була щипати й дряпати собі руки, але я притримала їх, і вона заспокоїлася. Сили ж бо в неї вже чортма, а я на свою, нівроку, не нарікаю, дарма що стара й сиджу на парафіяльному