Читати книгу - "Степовий вовк"

яка гарна та дівчина, яка чудесна, знадлива та гра вітру з її легеньким, як пух волоссям, який захват і яку тугу може викликати її тоненька блакитна сукня, що вільно спадала навколо молодого тіла, і так само, як від гіркуватого, терпкого смаку розжованої бруньки, мене всього пойняло несміливе солодке бажання і біль весняного пробудження, так і вигляд тієї дівчини сповнив мене щемким сподіванням кохання, сподіванням жінки, приголомшливим передчуттям величезних можливостей і обіцянок, передчуттям невимовної насолоди, незбагненного збентеження, страх; й страждання, передчуттям найбільшої радості і найглибшої провини. О, як горів у мене язик від терпкого смаку весни! О, як звабливо грайливий вітер ворушив волосся біля її рожевих щік! Дівчина підійшла ближче, побачила і впізнала мене, на мить легенько почервоніла й відвела очі. Я чемно привітався, скинувши з голови школярського кашкета, і Роза відразу опанувала себе, всміхаючись, відповіла на вітання, майже як доросла, задерла голову й повільно пішла далі, впевнено й гордовито, оповита, наче серпанком, любовним бажанням, надіями палкими благаннями, які я посилав їй услід.

Так було колись, однієї неділі тридцять п'ять років тому, і все повернулося цієї миті: пагорб і містечко, березневий вітер і запах бруньки, Роза з її каштановими косами, бажання, що заливало мене хвилею, і страх, що солодко стискав серце. Все було так, як тоді, і мені здавалося, що я вже нікого в житті так не кохав, як кохав того дня Розу. Але тепер мені випало привітати її інакше, ніж тоді. Я побачив, як вона почервоніла, впізнавши мене, побачив, як вона намагається приховати збентеження, і зразу збагнув, що я їй подобаюсь, що для неї ця зустріч означає те саме, що й для мене. І замість знову скинути кашкета и урочисто чекати, поки дівчина пройде, я цього разу, незважаючи на свій страх і ніяковість, повівся так, як наказувала мені кров. Я сказав:

— Розо! Хвалити Бога, що ти прийшла, серце моє. Я тебе так кохаю.

Це було, може, й не найрозумніше, що я міг сказати, але ніяких розумних слів і не треба було, цілком вистачило й цих. Роза не задерла голови й не пішла далі, глянула на мене, ще дужче почервоніла й відповіла:

— Добрий день, Гаррі. Я тобі справді подобаюся?

Карі очі на її повному, наче налитому обличчі засяяли І Я відчув, що все моє минуле життя, все моє кохання було заплутане й по-дурному нещасне від тієї хвилини, коли я там, на пагорбі, дав Розі пройти, не зупинив її. Але тепер помилка була виправлена, і все буде інакше, все буде добре.

Ми взялися за руки й повільно пішли далі, невимовно щасливі й дуже збентежені. Ми не знали, що казати й що робити, і з ніяковості кинулись бігти, аж поки задихались, і зупинилися, не відпускаючи, проте, рук. Ми ще були дітьми, тому й не знали, що маємо робити. Тієї неділі в нас не дійшло навіть до першого поцілунку, але ми були безмежно щасливі. Ми трохи постояли, відсапуючись, потім посідали на траву, і я погладив її по руці, а вона несміливо провела рукою по моєму волоссі. Тоді ми знов підвелися й помірялись, хто з нас більший. І хоч я насправді був на палець вищий за неї, але не сказав цього, а заявив, що ми однаковісінькі, що Бог призначив нас одне для одного й що ми згодом одружимося. Роза сказала, що їй вчувається запах фіалок. Ми опустилися навколішки й знайшли в низенькій весняній траві кілька фіалок з коротенькими хвостиками, і я свої подарував їй, а вона свої мені. Коли похолоднішало й світло почало падати на скелі навскіс, Роза сказала, що їй треба йти додому, і ми обоє дуже зажурилися, бо я не міг її провести, але тепер ми мали свою таємницю, і це був наш найдорожчий скарб. Я лишився на пагорбі, ще раз понюхав Розині фіалки, тоді ліг долілиць на кручу й дивився вниз на містечко, аж поки моя кохана з'явилася далеко внизу, поминула колодязь і перебігла через міст. Тепер я знав, вона зайшла до свого будинку й там ходить із кімнати в кімнату, а я лежав тут на пагорбі, далеко від неї, а однаково ми були разом, були з'єднані, нас пов'язувала таємниця.

Тієї весни ми ще не раз зустрічалися то тут, то там, на пагорбах, біля паркану, а коли почав цвісти бузок, уперше боязко поцілувались. Ми, ще зовсім діти, мало могли дати одне одному, в нашому поцілунку ще не було полум'я і глибини почуттів, а кучері біля її вух я зважився тільки легенько погладити, проте в серці ми носили всю ту любов, на яку були здатні, і кожен несміливий дотик, кожне невміле пестливе слово, кожне боязке чекання одне на одного вчили нас-нового щастя, ми робили ще один маленький крок на шляху свого кохання.

Так, починаючи від Рози й фіалок, я ще раз пережив усі кохання, які були в моєму житті, тільки під щасливою зіркою. Роза зникла, з'явилася Ірмгард, сонце стало гарячіше, зорі п'янкіші, але ні Роза, ні Ірмгард не стали моїми, крок за кроком я мусив іти далі, багато чого пережити, багато чого навчитися, втратити Ірмгард, а тоді втратити й Анну. Кожну дівчину, яку я кохав колись, я покохав знов, але тепер зумів кожну запалите коханням, кожній щось дати й від кожної щось дістати в подарунок. Бажання, мрії і можливості, що колись існували тільки в моїй уяві, стали тепер жити дійсністю. Дівчата проходили переді мною, як чарівні квітки, Іда і Лора, всі, кого я кохав,― котру літо, котру місяць, а котру один день.

Я збагнув, що тепер я був тим гарним, палким юнаком, який недавно на очах у мене так захоплено кинувся у двері кохання, що тепер дістала змогу виявитись у всій своїй силі саме ця частка моєї істоти, якась десята, тисяч на частина моєї складної цілості, і її не обтяжували всі інші фігури мого «я», їй не заважав поет, її не мучив Степовий Вовк, не ганили мислитель, фантаст, мораліст. Ні, тепер я був тільки закоханий, розкошував тільки в коханні і страждав тільки від кохання. Вже Ірмгард навчила мене танцювати, Іда цілувати, а найкраща з них, Емма, одного осіннього вечора під віттям береста, що гойдався на вітрі, перша дала мені поцілувати свої смагляві груди й випити келих насолоди.

Багато чого пережив я в маленькому театрі Пабло навіть тисячної частки того не можна