Читати книгу - "Без козиря"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Гнат Убогий зітхнув:
— Життя таке тепер: одним словом — революція. І білі, мабуть, досаждають?
— Земля б під ними завалилася: «Де твої сини, де чоловік?» А я знаю, де мої діти, що з ними, я знаю? Батько взявся до ума доводити.
Тепер уже зітхнули обидва разом — і Гнат Убогий, і Омелян.
— Ти там сорочку чисту дістань для старого, — потім, ніби намагаючись приховати щось, поспішно додав: — І для… обох. Бо ми забігли на хвилинку, де з ким побалакати треба. Не чула, як там Власов поживає?
Але мати, все ще намагаючись відгадати справжню причину їхнього візиту, не відповіла нічого. Вона була ступила до хатини, потім завагалася і вже більш спокійним тоном сказала:
— Чи старий там ще живий?
— Хто, Гордій? Живий. А той… Таке діло… Додому не приходив?
— А що ж з Ільком? Чи, бува, не скоїв чого?
— Та там таке діло, армія наша пролетарська, сама знаєш, робочі. А їм солоденького захотілось, злигався з тим пройдисвітом. Ну, Гордій розгнівався, а Ілько десь тягу дав. Мабуть, прийде.
Ілько чув усе це, заливався соромом і боявся видати себе кашлем. Мати, мабуть, вражена, мовчала.
Омелян, щоб вивести Гната Убогого із скрутного становища, перебив:
— Дайте, Харито Петрівно, напитися.
— Таке діло, — намагався вже заспокоїти її Гнат Убогий, — білі здорово починають нажимать. Скрутно нам доводиться.
— За допомогою прийшли. Все одно дома переб'ють: на четвертий номер он уже наскочили!
Мати, мабуть, все ще прибита такою звісткою, заклопотано сказала:
— Ви б що-небудь з'їли. Трохи кулешику в мене є.
— Коли б ще нам тут білі затірки не дали. Давай скоріше сорочку.
— І напитися я просив.
Мати ступила в хатинку. Вона, мабуть, хотіла подивитись, куди заховався Ілько, і шаснула по кутках, потім підійшла до скрині. Біля цеберки з водою Омелян дзеленчав кухлем. Ілько притиснувся до стінки, увесь скорчився. Кашель знову підступив йому до горла й розпирав заткнутий рот. Біля скрині загриміла залізна клямка, і потім над ним піднялось коване віко, а над скринею нахилилась материна сива голова. Можливо, вона все ще думала, куди він міг заховатися, і рукою мацнула його за обличчя. Від несподіванки вона злякано скрикнула і гримнула над його головою віком.
— Чого ти, Харито, кричиш? — спитав із другої хати Гнат Убогий. Омелян, напившись води, теж був уже в тій хаті.
Вона мовчала. Вона, мабуть, не могла збагнути, що з нею трапилось. Нарешті проговорила все ще злякано:
— Чи мені приверзлося…
Гнат знову гукнув, але вже перелякано:
— Єй-єй, білі!
— Де?
— А диви, ото біжать до кооперативу!
Вони обидва метушливо вистрибнули в сіни. Мати, мабуть, тільки тепер здогадавшись, де він заховався, знову, вже сміливо, відчинила скриню і мовчки, похитуючи головою, висмикнула скатаний рудий вальок і кинулася за Гнатом Убогим у сінці:
— Гнате, Гнате, сорочку!
Ілько почув у селищі постріли. Вони долинали в скриню, як ляскання батогів. Хто стріляв, він не міг бачити, як не бачив і не чув уже матері, що, вискочивши надвір з сорочкою в руках, ще раз крикнула:
— Гнате, Гнате, візьми ж!
Але ні Гната Убогого, ні Омеляна вже не було. Через майдан бігли люди, за ними гналися солдати й стріляли.
— Так це твій тікає? — враз почула вона захеканий голос за плечима. — Не втече! — І солдат, стріляючи на ходу, подався межи хати. Там розлігся вибух, мабуть, від бомби. Від вибуху струснулась земля і жалібно задзеленчали шибки у віконці.
Харита безпорадно опустила руки, вальок розкотився, і полотно залопотіло біля ніг.
— І вісточку передала, і сорочку чисту! — скрушно похитала вона головою.
— От правильно, бабко, робиш! — Перед нею зупинилось двоє солдатів з кокардами на кашкетах. — Так би всі зустрічали! Спасибі, бабка, за уніманіє! — І вони видерли у неї з рук сорочку.
— Це ти тут живеш? Приготуй і попоїсти: ми до тебе зараз повернемось.
Харита стояла як прибита громом. Солдати з сорочкою пробігли ще трохи, стрельнули межи хати, потім зазирнули у вікно до сусідньої землянки, там верещали діти, і повернули назад.
— Ану їх… Усіх не перестріляєш. Ну, бабко, веди нас до хати та смаж гусака, — і першими ступили в сіни.
Харита ніби прокинулася. Вона, мабуть, уже підкорилась своїй долі, але в останню хвилину інстинкт матері вибухнув з новою силою і надав їй снаги. Доки солдати призвичаювались до темної хати, вона не по-старечому метнулась до хатини й замкнула скриню на колодку.
— А що то ти, бабко, від нас ховаєш, хіба ми чужі?
— Всі ви дітки рідні, та не я вам мати. — Вона мінилася в обличчі і намагалася своєю сухою постаттю прикрити широку скриню.
— У нас тепер мать на кожному кроці.
Другий солдат вдоволено зареготав:
— На це наш брат мастак.
— А ти, бабко, все-таки відчини скриню.
— Може, там ховаєш кого?
— Полюбовника!
— Схаменіться, дітки! — враз їй спала на думку наївна хитрість. — Я ж вас як своїх зустрічала. Ви ж не грабуєте!
— Звісно, ми не більшовики. А ручку з колодки все-таки, мадамочко, прийми.
— А то ще неприятность тобі іздєлаємо.
— Наприклад, оцією штучкою між плечі. — І він розмахнувся прикладом.
— Голубчики, за те, що я вас…
— Уйди, старушко!
— А то рачки полізеш!
Харита почала втрачати свідомість. На більший опір у неї вже не вистачало сил. Але знаючи, що там у скрині її дитина, вона хапалася за колодку, здіймала до солдатів руки і, відчуваючи, що ніякі хитрощі й благання вже не допоможуть, намагалася хоч відтягти страшну хвилину:
— Втеряла ключ, солдатики.
— Дивна старушка. А кулі для чого вигадали? Одступись, я одімкну враз.
— Не стріляй, на… на… Не видержить моє серце.
— А наше видержує не тільки скрині.
— Залізну касу й то видержує.
Колодка полетіла на долівку. Солдати, не втрачаючи гумору, одкинули коване віко й хотіли вже запустити в шмаття руки, як злякано обидва відсахнулись. Ілько лежав, уткнувшись головою в куток, Харита стояла над скринею, мов над труною. У неї пробігли одна за одною думки, але жодна не могла врятувати їй сина.
— Стріляй його! — клацнув затвором солдат.
Ілько вигнув спину, немов готуючись до удару нагаєм, а Харита, все ще безсила чимсь зарадити, повисла на стволі гвинтівки.
— Помилуйте, ой людоньки, ой людоньки!.. — І раптом думка, що мала врятувати їй дитину, зринула: — Він же ваш, солдатики, це ж ваш!
— То ість? — Обидва солдати витріщили очі. — Ти що, старушко, впала в малонхолію?
— Ваш, ваш, солдатики! — Чому він мав
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Без козиря», після закриття браузера.