Читати книгу - "Міцний кулак туарегів"

річок. Залишки води просякають крізь грунт і, захищені таким робом од висихання, течуть під вапняковими каньйонами. На зелених стежках, що в'ються по дну ущелин, пастух протягом цілого року може знайти питну воду, якщо викопає неглибоку ямку. Тож навесні й восени кочівник випасає стада по схилах уедів і напуває їх з великих калюж дощової води. Коли ж настає гаряче літо, кочівник зганяє свої стада на дно такої ущелини, і худоба там має пашу. Тому середні гори Шаанби — це край багатого скотарства. А табуни баских коней та стада породистих верблюдів становлять силу племен шаанбів, адже в пустелі тільки той сильний, хто має доброго верхового коня, верблюда та великі стада.

Городяни в цій країні тільки частково живуть з фінікових гаїв, малесеньких садів та полів жита. Добра половина населення має зиск з караванної торгівлі. І ті, й інші мешканці міст підтримують дружні стосунки з могутніми степовими пастушими племенами, бо караванна торгівля в пустелі потребує ревних охоронців.

Безсоромна зажерливість войовничих арабських пастуших племен досягла такого ступеня, що життя герратимів, темношкірих хліборобів та садівників, не дуже відрізняється від злиденного життя суданських рабів.

Шаанби могутні й заможні: по-перше, вони мають багатющі стада, а тому володіють пустелею та оазами, заселеними працьовитим людом; по-друге, вони мають прибуток від сільськогосподарських культур — фініки для власного прожитку й досхочу фуражу та добірного зерна для коней; по-третє, їм платять торговці за те, що їхні каравани проходять теренами, доволі забезпеченими водою. Шаанби беруть чималу данину за охорону базарів, де за міцним міським муром можна купити або продати золотий пісок із Судану, збіжжя з родючого середземноморського узбережжя, «а також рабів, яких приводять сюди в ярмі, до смерті змучених страхітливим переходом через безмежну пустелю.

Отакий стислий опис країни, яка зветься Шаанба. Південну частину цієї країни становить куди бідніша, майже гола пустеля з дуже важливою фортецею — замком стародавніх берберських султанів — Ель-Голеа.

До цього могутнього підступного капкана й вирушили триста туарегів, аби в центрі суверенної землі покарати свого одвічного жорстокого ворога.

У безмежну Сахарську пустелю прийшов травень.

І хоч чужинцеві це може здатися дивним, але й на спраглій сахарській землі травень — найчудовіша пора року.

На початку травня від негритянського півдня через Сахару на північ у похід вирушають каравани з наладнованими збіжжям в'юками, бо настає найсприятливіший час для подорожей, — Сахара щедро дає усім людям воду, а тваринам — соковиту пашу.

Кочові пастуші племена по всій Сахарі згортають намети й переганяють зголоднілих тварин у недозірні степи, які з настанням травня вкриваються зеленню.

Туарег також сходить із своїх суворих гір, щоб забезпечити худобу багатою пашею.

Невелика, але грізна була армія ахаггарських туарегів, на чолі якої вирушив двоюрідний брат замордованого султана, Улд Біска, й до якої пристала Фетум.

Як швидко змінюється все на світі!

Ще зовсім недавно найслабкіший з-поміж триполійських хлопців був Гасан, а тепер сама ахаггарська володарка взяла його до цього добірного бойового ударного загону як одного із своїх пахолків, бо Гасан за тиждень до цього походу успішно склав іспит з верхової їзди і із стрільби «з довгої рушниці».

Звичайно, він ще не міг змагатися з деякими юними туарезькими принцами в двобої на мечах або на списах чи на ратищах. Такий бій вимагав багаторічного наполегливого тренування й спартанського способу життя з дитинства. Але вже те, що Гасан добре тримався в сідлі на найпрудкіших мегерах і, стріляючи, добре влучав у ціль — неабиякий поступ, тим більше, що в здоровому гірському повітрі недавно ще тендітний хлопчик швидко зміцнів і став мускулястим, загартованим вершником пустелі.

Тепер «малий» Гасан мав власного «стаєнного» Бабулу й особистого «васала», тобто «зброєносця», спритного негра Карембу, який, зрозуміло, з братерською любов'ю піклувався про свого юного «лицаря».

Вісім днів, які тривала подорож, були важкі для кожного, хто вперше брав участь у такій виправі.

Адже за всі ті вісім днів походу жодного разу не напнено намету, жодного разу не розпалено вогнища. Загін вирушав завжди поночі, при тьмяному сяйві зірок, о третій годині ранку, підкріпившись кучерявою капустою, меленими фініками і запивши все це теплою водою. Опівдні, коли спека ставала нестерпною, туарег тільки змочував спраглі вуста.

І лише тоді, коли опускалася ніч, ватаг коротким посвистом давав наказ отаборитися.

Тут кожен наїзник виймав із шкіряної торби дві чи три жменьки фініків та висохлого капустяного листя й жадібно з'їдав їх. Потому довго й блаженно пив воду, коли, звичайно, табір стояв не дуже далеко від якоїсь калюжі. Згодом слуги починали клопотатися про обох господаревих верблюдів — у поході на одному їде вершник, а другий тим часом відпочиває, маючи на собі тільки трохи харчів і необхідний запас води. Завжди, коли тільки було можливо, гарках таборився на зеленому пасовиську або поблизу чагарника, де верблюди мали їжу: верблюд може довго не пити, але без свіжої паші він довго не витримує.

Розподіливши поміж собою години варти, кожен вершник вигрібав у піску довгасту ямку, з одного боку встромляв щита, клав під нього сідло — й готове затишне ложе. Біля правиці в землю встромлялись списи й ратища. Сідло правило за подушку, а щит захищав сплячого від піску, що його нічний вітрець ніс низько над землею. Потому туарег загортався у великий важкий плащ і спав до години від'їзду.

Під час походу ніхто не розмовляв, хіба що тоді, коли перед гаркахом з'являвся стрімкий горб і доводилося підбадьорювати мегерів співом цілого хору вершників.

Авжеж! Гарках-бо прямував на північ. Спочатку він просувався, не упускаючи з очей струменисті води Ігаргару, але на рівні Ін-Салаха зробив великого гака на захід, щоб обминути Тімассанін. Адже Тімассанін і пасовиська Тінгерту за оазою належали азджрам, з якими ахаггарці сваряться зроду-віку.

Улд Біска прямував далі, до долини Міа, суверенною територією Улад Бу Гамма.

Почерез Тадемаїт, де могутній Уед-Міа завертав на північ, трохи на схід до Ель-Голеа, гарках ступив на територію шаанбів.

Ці останні дні походу були неймовірно важкі.

Проте гарках клусав уперед під надійною охороною — адже всю його путь від таборища до таборища визначали розвідники, які очікували своїх лицарів напівдорозі денного походу. Розвідники повідомляли гарках про пересування всього живого в районі й супроводжували загін до наступного сторожового поста.

Оце й був той дивовижний міст із незбагненно всюдисущих очей та вух, по якому щоночі мчали гінці, наче невидимі духи, котрі знали, що хвилину тому сталося за сотні миль попереду й позаду.

Тільки завдяки цій бездоганній організації похід,