Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 2"

Щиро кажучи, я прагнув забути про недугу. Певно, тому й не вдався до звичних роздумів про те, як вплине недуга на моє і Данієли майбутнє. Я був щасливий і не уявляв життя без неї. Казав їй, що мені й ста років замало, аби надивитися на неї й набутися поруч. Перебільшення, а проте воно відбивало мої почуття.

Мені подобалися її розповіді про свої досліди. І мимоволі уявляв її науку — біологію — як величезну річку, що плинула між дивовижних відкриттів. Завдяки стипендії Данієла свого часу навчалася у Франції у Жана Ростанда і в його не менш знаменитого колеги Леклерка. Розповідаючи про проект, над яким Леклерк тоді працював, Данієла називала його «вуглецевим»; Ростанд і собі досліджував можливості прискорення анаболізму. Пригадую, я зауважив:

— Я навіть не відаю, що таке анаболізм.

— Всі живі істоти знають три періоди, — пояснила Данієла. — Анаболізм, або зростання, потім більш-менш тривалий і сталий період, коли ми дорослішаємо. І, нарешті, катаболізм, або згасання. На думку Ростанда, якби менше часу йшло на зростання, то корисне життя подовжилося б.

— А скільки йому самому років?

— Майже вісімдесят. Тільки не гадай, що він геть старий. Усі студентки закохані в нього. — Данієла всміхнулась.

Я опустив очі і докинув:

— На місці Ростанда я доклав би всіх зусиль, щоб уникнути чи й зовсім позбутися катаболізму. І зовсім не тому, що вважаю його старим.

— Ростанд теж так гадає, але переконаний: аби пізнати механізм згасання, слід пізнати й природу зростання.

Через кілька тижнів після мого першого нападу лихоманки Данієла одержала листа від свого вчителя. Я неабияк втішився, коли вона мені його прочитала. Було приємно, що той мудрий чоловік так поважає і цінує Данієлу.

У листі він запрошував її взяти участь у найближчих Днях біології в Монтевідео; там вона зможе зустрітися з одним із дослідників групи, доктором Пру чи Прю, який уведе її в курс справ.

— Як би йому натякнути, що я не хочу їхати? — спитала мене Данієла.

Як на неї, всілякі там конгреси й міжнародні зустрічі — просто марнування часу. Навряд чи хто інший був більш непіддатний абстрактному мисленню.

— Ти вважаєш, що відмова виглядатиме як невдячність щодо Ростанда?

— Я зобов’язана йому всім, що знаю.

— Тоді не відмовляйся. Їдьмо разом.

Як зараз бачу ту сцену. Данієла кинулася мені на шию, лагідно прошепотіла моє прізвисько (не повторюватиму його, бо чужі прізвиська завжди викликають усмішку) й радісно згукнула:

— Цілий тиждень в Уругваї разом з тобою! Як чудово! — Помовчала і додала: — Якби ще не було тих днів.

Отже, вона погодилась їхати. У день від’їзду я прокинувся з лихоманкою, а опівдні вже почувався вкрай кепсько. Аби не обтяжувати Данієлу, я мусив відмовитися від подорожі. Щиро кажучи, я сподівався на диво, і лише в останню хвилину оголосив, що не їду. Данієла схвалила моє рішення, але скрушно зітхнула.

— На цілий тиждень розлучитися через оту нудоту! І чому я не відмовилася!

Непомітно настав вечір. Прощалися ми трохи хапливо, від чого в мене лишилося відчуття прикрості, впереміш із смутком. Прикрості й безсилля. Однак втішало те, що ніколи було вдаватися до зайвих пояснень щодо недуги. А оскільки про неї не мовилося, міркував я, вона й не варта уваги. Втім, ця втішна думка швидко розвіялась. Я відчув себе так зле, що геть занепав духом. Бо усвідомив серйозність хвороби, яку годі вилікувати. А погамувати лихоманку було значно важче, аніж першого разу — я був виснажений і знервований. Повернення Данієли сповнило мене радістю, але, певно, виглядав я кепсько, бо вона все допитувалась про моє самопочуття.

Я присягнув собі не розводитися про недугу, однак відчувши чи уявивши в словах Данієли ніби докір, що не поїхав з нею до Монтевідео, розповів про діагноз. Я виклав головне, змовчавши про випадки одужання, якими, певно, лікар хотів підсолодити гірку правду.

— То що ти пропонуєш? Розлучення?

— Я не можу таке запропонувати, — запевнив я її. — Але знаю і те, що коли ми познайомились, я був здоровий… А тепер — сама бачиш…

— Не знаю, — насупилася вона.

Я спробував пояснити, що не маю права застувати їй життя своїм каліцтвом. Зрештою, ці мої звичні сумніви й розмірковування вона сприйняла як остаточне рішення.

— Гаразд, — пробурмотіла вона.

Більше ми про те не говорили, бо Данієла вміла поважати думку інших, та ще й трохи розсердилась. Відтоді ми з нею не бачились. Я сумно втішав себе: «Так буде найкраще. Як не важко без Данієли, але гірше не помічати всього, набридати їй, бачити її втому і бажання втекти». Та й через недугу мені, певно, доведеться піти з газети — тоді Данієла, крім усього, мусила б ще й утримувати мене.

Пригадую, якось вона докинула: «Які ж набридливі ті люди, що то сваряться, то миряться». Її слова припали мені тоді до душі, тож помиритись я не наважився. Не провідував її і не телефонував. Лише шукав випадкової зустрічі. Ніколи я ще стільки не блукав Буенос-Айресом. Після роботи не квапився додому, бо не міг відкласти на завтра можливу нашу зустріч. Кепсько спав, прокидався, наче й не лягав, певний, що сьогодні неодмінно її зустріну. Хоча б тому, що не можу без неї. Під час отого тужливого чекання я раптом довідався, що Данієла виїхала до Франції.

Я розповів про все Ектору Массею, другові дитинства. А він став міркувати вголос:

— Розумієш, люди постійно зникають. Раптом поривають стосунки й більше не бачаться. Нічого дивного.

— Без Данієли й Буенос-Айрес ніби не той.

— Якщо це так серйозно, то, можливо, тебе втішить повідомлення, на яке я натрапив у якомусь журналі: в інших містах живуть двійники наших знайомих.

Певно, він хотів просто розважити мене. Але я дещо роздратувався, тож він квапливо мовив:

— Розумію, що значить для тебе забути Данієлу. Такої жінки вже не зустріти.

Не люблю розводитися про особисте життя. А проте помітив, що рано чи пізно ділюся з Массеєм своїми сумнівами й труднощами. Можливо, я прагнув поради чесної й порядної людини, яка не давала волі почуттям. Коли я переповів йому нашу останню з Данієлою розмову, він зажадав доказів, що хвороба справді аж така тяжка, як я казав. А тоді схвалив моє рішення, докинувши:

— Іншої Данієли ти вже не знайдеш.

— Та знаю, — сумно зітхнув я.

Мені не раз спадало на думку, що непробивність мого друга неабияка його чеснота, яка дозволяла йому висловлюватися